Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"

1-ї Революційної армії П. Єгоров доручив захопити станцію найбільш надійним своїм силам — петроградським і московським червоногвардійцям. Безпосереднє керівництво обороною станції Крути здійснював командир 1-ї Української військової школи, сотник А. Гончаренко. Під кулеметним вогнем юнаків атака червоногвардійців захлинулася, але значна чисельна перевага дозволяла більшовикам не послаблювати натиск. «Сірі і чорні лави ворогів посувалися все ближче і ближче, — свідчив один із юнаків. — На білім лоні поля, вкритого снігом, падали чорні постаті матросів. Лави лягали, схоплювались, бігли, падали, знову бігли і все ближче і ближче. Дві ворожі панцери і гаубична батарея засипали спереду наші окопи і станцію. З нашого боку стріляло до 40 скорострілів, що були при школі, і кілька при студентськім курені. Наші поїзди, що разом служили і помешканням, а при них і база з набоями, лишили станцію і від’їхали на дві версти в тил. На станції лишилися лише два бронепоїзди і два вагони набоїв до них».

З настанням вечірньої темряви сотник А. Гончаренко наказав захисникам станції Крути відступати. Сталого зв’язку між двома ділянками оборони не існувало: залізничний насип був настільки високим, що на правому крилі не знали, що відбувається на лівому. Тож на багатьох відрізках імпровізованої лінії оборони відступ був безладним і хаотичним. Під час відступу чета зі складу студентської сотні заблукала в темряві. Січовики вийшли до залізничної станції саме в той час, коли її вже зайняли московські червоногвардійці. Через це група студентів і гімназистів потрапила до полону. Наступного дня їх було розстріляно. Перед стратою учень 2-ї Української гімназії, 19-річний уродженець Галичини Григорій Піпський, заспівав гімн «Ще не вмерла Україна...», який підхопили й інші полонені. Результати розкопок, здійснених невдовзі на місці розстрілу, засвідчили, що загалом було страчено 28 полонених.

Бій під Крутами став символом жертовності й ідеалізму юних захисників української держави. Овіяний ореолом немеркнучої слави, подвиг української молоді посів чільне місце в національній історичній пам’яті. Та водночас цей бій став символом невмілого стратегічного планування. Якби назустріч головним силам М. Муравйова вирушили відправлені напередодні на полтавський напрямок свіжі підрозділи, а не виснажені кількатижневими боями юнаки 1-ї Української військової школи й невишколена молодь, перебіг або й результат бою могли бути іншими.

Аби врятувати становище, на Чернігівщину вирушив Гайдамацький кіш С. Петлюри (300 бійців). На Полтавщині оборону проти червоних продовжували тримати нечисленні відділи полковника Ю. Капкана й сотника С. Захарчука, юнацький курінь чорних гайдамаків, 1-ша сотня Січових стрільців і відділ вояків Сердюцького полку ім. П. Дорошенка. Оскільки річка й озеро Супій, розташоване за західним передмістям Яготина, являли собою вигідну позицію для оборони, саме тут Ю. Капкан вирішив дати червоним бій. Майже добу відбивали українські вояки ворожі атаки. Лише коли вранці 1 лютого червоногвардійці переправилися на правий берег річки, українські підрозділи були змушені відступили. При цьому українські вояки максимально плюндрували залізницю, намагаючись будь-що вповільнити просування червоних до Києва.

Командир 1-го Українського корпусу генерал Я. Гандзюк пропонував відправити свої війська для операцій проти червоних на Лівобережжі. За свідченням мемуариста, генерал не вважав розпропагованих фронтовиків серйозною загрозою для української влади: «Тут у нас, на Правобережжі, я не зважаю, наприклад, на 2-й Гвардійський корпус, розкладений більшовиками, це просто люди, які хочуть додому. Ми його роззброїмо, вживаючи для цього лише бойові демонстрації. Тут можливі навіть переговори, після яких деморалізовані частини ще більше почнуть танути у більшовиків».

Але військові сили в розпорядженні Я. Гандзюка також стрімко «танули» внаслідок дезертирства й відмови вояків битися з більшовиками. Фактично в середині січня 1918 р. лише 2-га Українська дивізія тримала позиції проти 2-го Гвардійського корпусу вздовж залізниці Козятин — Гнівань. Однак стан цих частин також залишав бажати кращого: дисципліна занепадала, вояки розбігалися, траплялися випадки безчинств щодо мирних жителів. Коли увечері 17 січня командування наказало ліквідувати «більшовицький виступ» у Жмеринці, українські частини виявилися неготовими виконати наказ.

У середині січня 1918 р. 2-й Гвардійський корпус відновив наступ на залізницю Вінниця — Козятин — Фастів. 2-га Фінляндська дивізія отримала наказ забезпечити 7-му армію з північного напрямку, для чого мала зайняти Старокостянтинів і ліквідувати владу Центральної Ради в 11-й армії. 12-й армійський, а також 5-й кінний корпуси мали за потреби підтримати операції проти уряду УНР. Оскільки частини 2-ї Української дивізії відмовилися вести бойові дії проти більшовиків, організація оборони виявилася неможливою. 27 січня гвардійці наблизилися до околиць Вінниці й почали обстрілювати місто з гармат. Українські вояки не чинили серйозного опору. До ранку 28 січня Кексгольмський і Литовський гвардійські полки зайняли місто.

Успішний наступ 2-го Гвардійського корпусу на вінницькому напрямку дозволив «революційним» керівникам 7-ї армії заволодіти залізницею Вінниця — Козятин — Фастів, що мало першорядне значення для евакуації військ Південно-Західного фронту. Вузлову залізничну станцію в Шепетівці мала зайняти 2-га Фінляндська дивізія. Але українське командування встигло викликати до Шепетівки частини 2-го Січового Запорізького корпусу, які ще залишалися на фронті. Оборону станції очолив начальник 5-ї Січової Запорізької дивізії генерал Поджіо. Та вже невдовзі з’ясувалося, що переважна більшість українізованих частин у цьому районі цілковито втратили боєздатність унаслідок занепаду військової дисципліни й дезертирства.

Наприкінці січня 1918 р. зупинити рух «революційних» військ із фронту вглиб України було нікому. 2-га Українська дивізія фактично розпалася. 30 січня радянську владу було встановлено в Козятині: місто взяла під контроль бойова дружина залізничників, а 5-й Український полк без жодного опору склав зброю. У Голендрах демобілізувався 7-й Український полк. 19-й Український полк відмовився битися з більшовиками й частково демобілізувався. У Фастові 1-й і 3-й Українські полки оголосили нейтралітет. І хоча в Коростені, Бердичеві, Шепетівці й Здолбунові ще трималися невеличкі відділи українських вояків, шлях на Київ було відкрито. Фактично правобережний фронт перестав існувати. Лише нестача залізничного транспорту вповільнювала темп наступу «революційних» військ 7-ї армії на українську столицю.

У січні 1918 р. більшовики розгорнули боротьбу за владу в Причорномор’ї. Керівним центром для прихильників радянської влади слугував Румчерод, серед членів якого переважали більшовики й ліві есери. 15 січня організаційній секції Румчероду було доручено подбати про «встановлення на місцях усієї влади Рад робітничих, солдатських, селянських і батрацьких депутатів». Безпосередньою підготовкою до перевороту займався військово-революційний комітет на чолі з головою Румчероду В. Юдовським.

Війська Центральної Ради в Південній Україні були нечисленними й не надто надійними. Один з українських офіцерів згадував про стан одеської залоги: «Там, де ми рахували по декілька тисяч вояків, було їх навіть неповні сотки. Виявилося, що чимало вояків було на відпустці, частина ж хорувала вже на більшовицьку пошесть, що її