Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

— Часу немає, — відповів на це Міцний. 

— Не можу втриматися від каламбуру. Як його може не бути, якщо поряд зі мною — соліст «Часу немає», а на сцені, отам, — ударник? 

Міцний заговорив, не відводячи очей від сцени. 

— По суті, немає ні майбутнього, ні теперішнього — є тільки минуле. Я дивлюся на сцену — і бачу Зуба, але минув час, доки світло відбилося від хлопчика, досягло сітківки моїх очей, доки інформація про нього потрапила в мій мозок і він її обробив. По суті, я бачу не того хлопчика, яким він є зараз, а того, що був мить тому. Теперішнє — це тільки позначення недавнього минулого, це образ того хлопчика, який мить тому схопив на льоту барабанну паличку. А майбутнє — це віра в порядок речей. Тому час неможливий ні без пам’яті, ні без віри. 

Треба було уважно слухати, аби зрозуміти, про що він говорить. А цим я зараз не міг похвалитися, тож просто відштовхнувся від останнього речення: 

— Ми пам’ятаємо, що час існує, і віримо, що особисто в нас його немає. 

Оресту нарешті вдався трюк, і барабанщик по-батьківськи поплескав його по плечу, потім забрав паличку й кивнув на прихилену до колонки гітару. Його задум був зрозумілий: він пропонував Орестові зіграти вдвох. 

— Якось він повернеться сюди з гітарою в руці, — сказав Міцний. — Хотів би я побачити на власні очі, як він стане біля мікрофона, махне натовпу й візьме перший акорд! Стадіон буде повний, і він збереться заради Зуба! Знаєте, чому я в цьому впевнений? 

— Бо він уже уявляє, як воно — виступати на стадіоні. Бо для нього це тепер не казка з журналу для підлітків, а цілком відчутна мрія, — відповів я. — Він уже стояв на сцені, він тримав у руках гітару, тож він може уявити, як це — опинитися тут знову, і присвятить цьому прагненню всього себе. 

— І це також, — погодився Міцний. — Але головним чином тому, що він знайшов своє призначення. І тепер воно освітлюватиме йому шлях, а іноді навіть вестиме за руку — коли дійсність випробовуватиме його сумнівами чи то спокусами. О, зараз я знаю, про що кажу! Знаєте, чому мені здається, що цей тиждень триває вічність? Я зачинився вдома, як під час карантину, і писав, писав, писав. Я й забув, коли таке було востаннє. Сьогодні ми зіграємо три нових пісні. Вони, звісно, сируваті, і це зрозуміло. Але вони хороші, запевняю вас. Ви будете сьогодні на концерті? 

— Я не планував так далеко наперед. 

— Ви ризикуєте багато пропустити. Ще кілька днів тому я мріяв записати спільну пісню з Боно — це було б круто, престижно і збільшило б нашу аудиторію. А тепер я думаю про інше — це дозволило б нам створити щось зовсім нове. Ви не уявляєте, як мене тягне додому: хочеться забігти в студію й писати свіжі пісні. Такі, як були з самого початку, коли ми писали не озираючись на те, чого хоче аудиторія, і втратити себе боялися набагато дужче, ніж втратити своє. Ці пісні живі, розумієте, про що я кажу? Як закон, який пройшов двадцять інстанцій і все одно залишився з неправильно поставленими комами, — якщо вам так буде зрозуміліше. Цими днями, зачинившись удома з собакою й гітарою, я знову згадав свою юність, згадав той день, коли усвідомив власне призначення. І це диво, що я не помилився. 

Орест і ударник грали пісню «Часу немає», одну з найпростіших. Грали неголосно — тільки для себе. Нічого іншого для них зараз не існувало — тільки вони і музика. 

— А якщо його не існує? — сказав я радше собі самому, ніж співрозмовникові. 

— Пробачте? — не зрозумів Міцний. 

— Якщо немає ніякого призначення? Бо в іншому разі виявиться, що, приміром, я двадцять років йшов не тією дорогою. В іншому разі можна сушити мізки, ким я мав стати: музикантом, як ви, чи хірургом, чи полярником, чи просто зразковим сім’янином — і, зробивши в цій іпостасі свій внесок у цей світ, так і не знайти відповіді. Чверть століття тому я думав, що моє призначення — портфель адвоката. Адже на цей шлях стають, уявляючи себе героями в залі суду, авторами палких промов, що змушують присяжних прозріти, останньою перепоною між невинним та його катом. Але, вірите, у мене не було жодної справи, схожої на ту, яку я малював собі обираючи цю професію. Перемоги — були, часто ціною крові, поту і таланту. Але жодної такої, після якої я міг би сказати: я зробив щось дуже важливе. Якщо вірити у призначення, то з’ясується, що життя несправедливо коротке й дозволяє тільки один шлях. 

Останнє речення я договорив, простягаючи Орестові руку. Хлопчисько стрибнув зі сцени й махнув на прощання ударнику. Той у відповідь провернув палички між пальцями. 

Олесь Міцний щез, і я не був певен, чи сталося це зараз, чи він відійшов, не дослухавши мого монологу. Я побачив його біля середини сцени: нахилившись, музикант щось шукав у чорній дорожній валізі. 

— Повертаємо наших залізних коней у пункт прокату — й обідати, — окреслив я майбутній план Орестові. Той не заперечував. 

Міцний повернувся не з порожніми руками. 

— Чотири квитки в корпоративній ложі, — він витягнув руку, показуючи Орестові, у якій частині стадіону її шукати. — Знаю, ти зумієш зібрати хорошу компанію й уже напевно вмовиш директора пустити тебе на свято. А якщо ні, — Міцний по-змовницьки підморгнув, — ти знаєш, хто допоможе тобі втекти. 

Орест узяв квитки так обережно, наче потривож їх — і вони стануть метеликами й полетять до куполу стадіону. Погладжуючи їх подушечками пальців, він на кілька секунд заплющив очі. 

Хлопчисько заносив звуки цієї миті в свою колекцію. 

Вона стояла на ґанку притулку навшпиньках і вдивлялася у вікна нашої машини. Одна долоня притиснена до грудей, друга перебирає кінчик перетягнутого гумкою волосся — Інара наче щойно вийшла з піни морської, і я не потребував флорентійського художника, аби зафіксувати цю мить у своїй пам’яті. 

Я міг посадити Ореста в таксі й відправити його самого, але зважився приїхати в дитячий будинок разом із ним. Формально — щоб заступитися перед директором, якщо раптом він вирішить, що хлопчик, який утік із лікарні на вихідні, вчинив недозволене. Але можливо, я хотів потрапити сюди, щоб попрощатися з деякими спогадами. 

Зелені стіни з облупленою фарбою, запах хлорки з туалету, пронизливий шкільний дзвоник, від якого хочеться затулити долонями вуха, вічний мозоль на вказівному пальці, склеєні макарони на обід… Потрапивши в сім’ю, я намагався забути все, що було до неї —