Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

- Це ваше місто? - мало не вигукнув Сорок Третій.

- Сам побачиш. - сказав Іцуко.

І він побачив. Бездоганно рівні вулиці. У деяких місцях розміщувалися невисокі горбики на вулицях. Навіщо? Щоб можна було в цьому місці створити найкрасивіші мости. Кожен будинок був не схожий на попередній. Відчувалося, що той, хто його створив, хотів залишити по собі унікальну річ. І так можна сказати про будь-який будинок із тих, що бачив Сорок Третій на їх шляху. Одні високі та не широкі, інші якісь пузаті. Місто, в якому не було чітких рівних ліній будівель. Одні стояли завалені набік, інші — прямі. З пологим, гострим, плоским дахом. Різних кольорів. Вікна, двері все було різним. Все здавалося таким суто індивідуальним та неповторним. Навіть квіточки на підвіконнях. Майже біля кожного будинку стояв ліхтарний стовп. І кожен такий стовп був наче картиною художника на якомусь всесвітньому змаганні. Ті, хто створювали ці стовпи, змагалися, хто з них зможе краще. У цьому Сорок Третій ані секундочки не сумнівався. Тепер на пагорби на вулицях він дивився інакше. Вони створені спеціально, щоб місто стало красивішим. Ще красивішим. Ті описи імперських садів, що він читав у книгах або бачив на картинках, були справжнім “нічим” порівняно з красою, що зараз стояла перед очима. І тут не було ніякого шику, не було золотих дахів, смарагдів, які б сяяли на кожному ґанку. Ні. Жодних надмірностей, все цілком собі помірковано. Все з каменю. Але так гарно. Це, напевно, місто алхімістів. І він тут ішов. Чи хоч хтось знав у поліоті, що у диких така цивілізація? Згадуючи своє проживання в будинку з батьком, нескінченні грядки та постійне годування домашніх тварин, брудний одяг, брудні руки, простеньку їжу, Сорок Третьому здавалося, що він потрапив у якийсь інший світ. На якусь іншу планету. Навіть коли вони в дитинстві вибиралися в місто, то його вулиці в жодне порівняння не йшли з тими, якими він зараз ішов і милувався. Деякі будинки створені такими високими, що, здавалося, тиснуть на нього згори. Раніше з більш-менш високих споруд він бачив лише ті три корпуси у поліоті, але зараз про них навіть не згадав. Вони у жодне порівняння не годилися цим величним витворам мистецтва. Усі дороги цілі. Немає вибоїн. Немає порожніх місць, де має лежати каміння, а його немає. Коли він оговтався від початкового шоку, то заговорив.

- А чому ми ходимо такими стежками, коли є цілі... цілі...

- Тракти? - підказав Іцуко.

Ні. Тракти, це те, по чому женуть худобу на продаж у тих містах, де він бував раніше. Цю ж дорогу хотілося обійняти і вкрити чимось теплим, щоб вона не застудилася.

- Туди, куди ми ходимо, моєму народу краще не потикатися.

Сорок Третій кивнув, вдаючи, що розуміє драйтла. Тепер хлопець почав звертати увагу на перехожих. Він спеціально уникав зустрічатися з ними поглядами, знаючи, що на нього витріщатимуться. Зараз же він розумів, що витріщаються не на нього. Витріщаються, кивають або схиляють голову, і йдуть далі. Сорок Третій глянув на Іцуко. Той кивав перехожим у відповідь. Декілька людей в армійській формі йшли з варти. Їхній командир зупинив відділення і вони відсалютували Іцуко. Сорок Третій відкрив рота. Всю дорогу до хати драйтла вони йшли мовчки. Сутеніло. Ліхтарі запалювалися особливим чином. Сорок Третій побачив, як драйтл у жовтій накидці підходить з маленькою паличкою до стовпа. Прикладає її в певному місці і вогонь спалахує на його верхівці. Аста, здогадався хлопець. Вони далеко зайшли вперед у використанні цих незрозумілих частинок.

- Прийшли. - зупинився Іцуко.

Сорок Третій завмер біля його будинку. Величезний, високий та довгий. Двері високо, до них йдуть сходи. Арки над дверима. Весь будинок усипаний такими сходами та арками. Сорок Третій не знав, що і думати. В одному будинку мешкають кілька сімей? Вони піднялися східцями. Іцуко повернув тумблер праворуч на одвірку. Хлопець почув приглушений дзвіночок. За кілька секунд драйтл повернув тумблер назад. Ще за кілька секунд двері відчинилися.

- Милий!? Щось трапилося? - схвильовано вимовила жінка.

Червонолиця, як сам Сорок Третій. Довге світле волосся розпущене. Блакитні очі. Просте плаття. На вигляд їй було тридцять років. І її можна вважати гарною. Цілком звичайна представниця його народу. Він би ніколи не сказав, що вона дика.

- Все гаразд, ми проходили неподалік. Ну, ти впустиш нас? Чи ми так і стоятимемо? - запитав Іцуко, проходячи в двері.

- Так, так. Ти мене спантеличив своїм приходом. Діти! Батько прийшов! - вигукнула жінка.

Батько? Має сім'ю? Сорок Третій сковтнув. Незабаром вони розмістилися за прямокутним кухонним столом на просторій кухні. Кам'яні стіни, чимось оздоблені. Світлим чимось. Малюнки на стінах. Камін. На підлозі щось було простелено. Ногам м'яко та тепло. Тепер зрозуміло, чому вони ходять тут босоніж. Своє взуття Іцуко сказав залишити біля дверей. Сорок Третій пильно придивився до стільця, дивуючись його м'якій оббивці. І чому вони такі не роблять у себе? Це ж прекрасна пречудова ідея. Дві маленькі дитини прибігли обійняти батька. Хлопчик і дівчинка. Сорок Третій усміхнувся, дивлячись, як Іцуко обіймається з ними.

- Тату, а це… той самий? - тихо спитала дочка, не здогадуючись, що той самий їх добре чує.

- Той самий. - кивнув драйтл, говорячи гучно пошепки.

- Він небезпечний? - запитала дівчинка.

Батько похитав головою.

- Говорять, що всі, хто там живе, звірі. - вона широко розплющила очі.

- Хто це таке каже? - запитав Іцуко.

- Діти у дворі. І у школі. Всі говорять. - опустила голову дівчинка.

- Не слухай небилиці. Це добрий драйтл. Адже там є і хороші. Як у нас. Є добрі і є погані. Він хороший. Не хвилюйся. - гладив її по голові Іцуко.

- Гаразд, діти, ходімо пограємо? А? Як вам? Нехай тато поїсть з нашим гостем, а ми потім влаштуємо на тата засідку, нападемо і з'їмо.

Діти заверещали від передчуття жартівливого нападу на батька. Навіть Іцуко посміявся. Його дружина вивела двох дітей із кімнати. Їли мовчки. Сорок Третій зрозумів, що Іцуко не збирається говорити вдома на якісь теми, які стосуються Сорок Третього та його самого. Після трапези Сорок Третьому показали, де він спатиме. Йому віддали одну з дитячих кімнат. Дитину Іцуко на ніч візьме до себе.