Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

* * *

— Марно ви так вчинили, любий друже, — сказав радник Сангре. — Ще можна було все владнати. Уявіть собі, що герцог де Шартр був у захваті від ваших спогадів. Щоб показати вам, як він цінує такі книжки, герцог хоче неодмінно з вами зустрітися. Він жалує вам десять тисяч ліврів — ось вони — і просить вашої згоди на публікацію мемуарів. Отже, ви цілком марно провокували суддів.

Радник стояв навпроти Жана-Батіста. Як зазвичай, старий був без перуки, його велика голова була вкрита густою щіткою сивого волосся. Простягнувши руки, він обійняв лікаря.

— Ви зробили це марно, але як правильно ви зробили! Якби ви знали, як добре я вас розумію! Утім, тримайте, до золота герцога я додаю ось це, від мене.

Він поклав у руку Жана-Батіста товстий оксамитовий гаманець.

— А зараз не втрачайте часу. Ви хотіли наробити галасу. Я б вам цього не порадив, бо тут усе минає швидко. Реньє вже нема, але його поліція сильніша, ніж будь-коли. Король знатиме все ще до того, як ваше журі складе свій звіт.

— Я збирався діяти цієї ж ночі.

— От і добре, скажіть лише, чим я можу вам допомогти.

Жан-Батіст пояснив.

— Нажаль, герцог де Шартр буде невтішним через те, що не познайомиться з вами, — сказав радник. — Адже він мав до вас стільки запитань.

Тут Сангре зі сльозами на очах обійняв свого юного друга.

— А я, — сказав він, — втрачаю сина.

— Ви його не втрачаєте, а рятуєте.

— Це втішає, але визнайте: хоч ви і вирветеся з рук своїх суддів, а для мене вирок все ж-таки лишається доволі суворим.

Молодий чоловік був дуже розчулений цим прощанням. Месьє Рауль прийшов з фазаном, та пляшкою бургундського, і залишив друзів востаннє причаститися вдвох цих дарів.

О дев’ятій Жан-Батіст повернувся до своєї квартири. Його шанобливо привітали двоє жандармів. За півгодини весь будинок спав.

* * *

Готель Руайомон, у якому мешкав радник Сангре, виходив задами на невеликий вибрукуваний двір. У глибині його, біля муру зо два метри заввишки, стояли криниця з цямриною і стайня. Вікно Жана-Батіста виходила на цей двір. Наче сама вдача побажала, щоб дах стайні був поєднаний з головною будівлею перемичкою, яка знаходилася точно під цим вікном. З другим ударом дзвона на Святому Євстахії Жан-Батіст, одягнений у найтепліший свій одяг, загорнутий у довгу накидку, переліз через підвіконня та зісковзнув на дах стайні. На плечі в нього була сумка. Обережно пройшов він по шиферу, зістрибнув на мур, а з нього скочив у сусідній двір, де приземлився на рихлий грунт, не створивши жодного шуму.

Було темно та дуже зимно. У чорному склі неба горіли зірки.

Ледве встиг Жан-Батіст обережно прокрастися два кроки, як його схопили за плече.

— Мортьє? — сказав він, здригнувшись.

— Цить! Ідіть за мною.

Контрабандист не сповна одужав. Але лихоманка в нього пройшла, рана більше не гноїлася й була захищена доброю пов’язкою. Він ще кульгав, але це не мало значення, оскільки він все одно поновив би свої вилазки. Ніхто не знав Парижа краще за нього. Послуга за послугу — Понсе допоміг йому, і він був дуже радий віддячити своєму рятівнику.

Вони заглибилися в лабіринт вузьких вулиць та дворів. Зимовий вітер загасив більшість ліхтарів. Мортьє знав, де були собаки, які садові хвіртки не зачинялися й могли слугувати проходами. Знав він і маршрут стражі, і крім такої прикрості, як донос — чим, як він свято вірив, і пояснювалася остання невдача, — не боявся нічого. Він дивився на вулиці, як мореплавець дивиться на морські хвилі й течії. За півгодини вони дісталися бульвару Тампль, освітленого великими мідними ліхтарями, які висіли на стовпах.

— Обережно, — прошепотів Мортьє. — Тут за п’ятдесят кроків є пост стражі. Підкрадіться до місця, де кінчається тінь, і, якщо почнуть кричати, біжіть.

Спочатку широкий освітлений простір бульвару перетнув, кульгаючи, Мортьє. Коли він зник у темряві, Жан-Батіст без жодних перешкод у кілька стрибків наздогнав його. З іншого боку тягнулися сади з високими деревами, поза якими стояли кілька будівель. Треба було берегтися сторожових собак, які могли сидіти під живими огорожами. Невдовзі вони вийшли з цих задвірок і потрапили на шлях до Шарони, в чисте поле. Потім ішли безлюдними шляхами, переходили просіками крізь невеличкі ліски та перестрибували через вузенькі струмки, береги яких були вкриті опалим листям.

З неба не надходило жодного світла, бо не було місяця. Вони вийшли на широку дорогу і, час од часу, йдучи повз якусь огорожу, чули, як за нею глухо тупотів віл, зляканий уві сні шумом їхніх кроків. Неподалік від селища Шарони повернули праворуч. З вологості повітря та шелесту листя Жан-Батіст здогадався, що вони в лісі. На галявинці почувся подих коня. Мортьє подав умовний знак, на який відповіли свистом.

— Це ти, негіднику.

— Я, мерзотнику.

Трохи скрипучий чоловічий голос — безумовно, то був старий, — лунав з темряви, геть неподалік від них.

— Скотина з тобою?

— Сам ти скотина, хіба не чуєш? То помацай, ось тут. Може, по-твоєму, це куріпка?

— Старий хитрун. Дай мені віжки. Ось, докторе, ваш кінь з сідлом, як слід.

Жан-Батіст навпомацки знайшов стремена і злетів у сідло. Мортьє нагадав йому, на якій станції міняти коня. Від грошей він відмовився. Жан-Батіст не став з ним сперечатися, а просто непомітно поклав гаманець йому в кишеню.

Вони в мовчанні потиснули руки і щиро подякували один одному. Понсе пришпорив коня і виїхав на дорогу. На першому перехресті він повернув на південь і далі їхав прямо. Спочатку, через темряву, доводилося пересуватися риссю. Потім зійшов тонкий місяць, стало видно шлях. Кінь мав гарний, рівний та м’який алюр. Ніколи ще Жан-Батіст не піддавався такому жорстокому переслідуванню: його мали шукати, доганяти, бо він не підкорився найбільшому з королів. Але ж ніколи за своє життя не відчував він себе таким вільним та певним у своїй силі, як під час цього галопу серед крижаної ночі, коли його стьобало гілля, а з очей лилися сльози.