read-books.club » Сучасна проза » Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен 📚 - Українською

Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

44
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Абіссінець" автора Жан-Крістоф Руфен. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 107 108 109 ... 136
Перейти на сторінку:
спочатку сказав, що його збив візок. Але Жан-Батіст з легкістю змусив його зізнатися, що крізна рана на його гомілці пробита стрілою. Він переходив через заставу Mo з мішком зерна. Жан-Батіст заспокоїв контрабандиста, пообіцявши йому мовчати. Потім наклав на рану сильні ліки, зробив пов’язку і приписав хворому достатню дозу іпекакуани. Кістка була ціла, належало лише збити лихоманку. Наступного дня хворий сильно потів, а на другий день почав їсти.

Розділ 11

Наступна зустріч Жана-Батіста з журі відрізнялася докорінною зміною в настрої допитуваного. Вчені мужі, хоча й одностайні в тому, що молодик відповідав невірно, відчували силу його доводів та слабкість доказів, на яких мало бути засноване звинувачення. Вони скористалися цими днями перерви, щоб обкластися книжками та вигадати більш точні запитання. Веселий від свого нового рішення Жан-Батіст, навпаки, прийшов на засідання з усмішкою на вустах. Його збадьорила невеличка прогулянка в товаристві своїх жандармів, двох добрих хлопців з Пікардії, які доводилися один одному якимись родичами та, завдяки ласці свого начальника, завжди несли варту разом.

Допит почався з питання священика, який минулого разу не відкривав рота. То була сильно короткозора гладка людина, яка тримала свій папірець перед самим носом, бо інакше не змогла би прочитати написане, а потім підняла великі мутні очі на залу. Він бажав уточнень щодо їжі абіссінців: якщо відкинути складність побудови його запитання, воно виглядало досить простим та навіть безглуздим. Жан-Батіст відповідав з куртуазною невимушеністю. Послідували більш детальніші питання, які свідчили про те, з якою пильністю ерудити вивчили всі доступні нечисленні відомості, стосовні Абіссінії. Дискусія вщухла, потім пожвавилася з питанням про право наслідування престолу.

— Воно, як тут, засновано на первородстві, — відповів Жан-Батіст. — Брати, кузени та племінники Короля, які можуть стати знаряддям бунту, виводяться з гри. Тоді як в інших місцях їм дозволяють погрузнути в розпусті, в Абіссінії їх ув’язнюють на високогірному плато.

— А де ж, дозвольте запитати, братам Короля дозволяють погрузнути в розпусті? — спитав голова.

Натяк на бідолашного герцога Орлеанського був надто прозорим, щоб знадобилися додаткові пояснення. Жан-Батіст посміхнувся.

— Не знаю… Мабуть, в ацтеків.

Судді обмінялися здивованими поглядами. Така явна провокація була обурливою, проте, яка знахідка! Якщо вона буде не одна, то з їхньою допомогою можна буде лишити невірний терен науки й мовознавства, і перейти до обурень королівської особи та, незабаром, до звичайних поліцейських заходів. Треба було наполягати…

— Будь ласка, розкажіть нам ще про Короля абіссінців, — попросив один із професорів з хитрою усмішкою.

— Я вже багато вам розповів. Справді, моя пам’ять мені зраджує.

— Подумайте добре. Як він живе? Що цікавого відбувається навколо нього?

— Я все вам описав, здається. Трон, палац… Зачекайте! Хіба що один анекдот. Я щойно згадав. Ось він: вікна Короля в палаці виходять у два двори. В одному знаходяться леви.

— Про це ви нам говорили.

— Так. Але ви ще не знаєте, що з другого двору постійно лунає лемент. Цей шум ніколи не вщухає, інколи він навіть посилюється, і в ньому можна розрізнити ридання та крик. Одного дня я спитав, чи це так шумлять в’язні, чи, може, полонені. Мені відповіли, що, навпаки, так лементують найулюбленіші слуги Короля, яких він добре винагороджує. Їх праця — створювати те, що абіссінці називають музикою, необхідною для вух самодержця, і яку він має чути постійно: це голос народу, який страждає, і кличе на допомогу.

— І що з того? — спитав голова. — Які ви робите висновки?

— Робіть висновки самі, — сказав Жан-Батіст. — Звідки мені знати, чи надихають когось з королів скарги їхніх підданих.

— Еге! — промовив голова, кидаючи на колег веселі погляди. — Писар добре все занотував? Чудово!

Ніщо так не гріє серця царедворців, як видовище людини, котра зухвало спростовує те, перед чим вони самі схиляються. Це дає їм нагоду переконатися в невідворотності наслідків, і народжує надію виправдати власну слабкість приводом, що подібні бої бувають програними ще до початку.

— Заждіть, — сказав Жан-Батіст, який уже втягнувся до гри, — я згадав ще один анекдот, коли вже вас так цікавить життя Негуса. Уявіть собі, що вночі на порозі його кімнати спить шляхетна особа. Саме вона пробуджує Короля вранці вдарами батога об підлогу. Чому вдарами батога? Це походить з тих часів, коли негуси ще возили свій табір лісами, і мало не щодня переїздили з місця на місце. Бувало, що в темряві ночі проміж наметів рискали дикі звірі — хижаки, нерідко й гієни, — і підходили інколи навіть до намету самодержця. Удари батога мали на меті ще до пробудження монарха відігнати лютих звірів, які хотіли до нього наблизитися. Збудувавши палаци та звикнувши спати в них, королі зберегли цей звичай, нібито вони, як раніше, знаходяться в джунглях, в оточенні дикої та небезпечної фауни. Чи не здається вам, месьє, що це є гарний приклад, і що він може надихати інших?

— Як, ганяти гієн у палаці! Себто, бити, при пробудженні короля, батогом царедворців, ви про це? — вигукнув голова. — Звичайно. Запишіть, писарю. Що ж, ваші історії насправді чудові. Чому ж ви раніше не пригостили нас цими перлами?

Журі розслабилося, з’явилися широкі усмішки. Серед публіки царювала важка тиша.

— Може, ще щось згадаєте? — спитав Голова з виглядом гурмана.

— Останнє, — сказав Понсе усміхнено. — Я був там присутній при багатьох екзекуціях. Хочу описати вам одне покарання. Ось воно: засудженого хапають та загортають у таке собі простирадло, зроблене з білого мусліну. Потім на нього виливають розплавлений віск. Він пропитує тканину, застигає та перетворює людину на велику живу свічку. Залишається тільки запалити. Горить, як той смолоскип. Майже криків не чутно — такий гучний тріск.

Судді, не в силах ворухнутися, з жахом дивилися на Жана-Батіста. Писар не опускав пера.

— Коли все скінчиться, від тіла залишається обвуглена оболонка. Ось тут-то й починається найцікавіше. Якщо повезе, то, повертаючи труп і уважно придивляючись, можна знайти, дві ділянки білої тканини, над неушкодженими очима засудженого, які були захищені від полум’я його сльозами.

Жан-Батіст підвівся.

— Ви вже знаєте достатньо, — сказав він. — Цього разу в мене вже нічого не залишилося. Судіть мене, як вважаєте за потрібне. Я маю лише єдине бажання: хотілося б, щоб ви призначили мені екзекуцію такого роду, який знищує в людини тіло, але залишає їй очі, які мені до цих пір так добре слугували. До побачення, месьє, і дякую вам за те, що люб’язно вислухали розповідь про мої мандри.

У мовчазному, крижаному повітрі пролунали кроки Жана-Батіста і його конвою. Вони перетнули залу, піднялися дерев’яними сходами до дверей,

1 ... 107 108 109 ... 136
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"