Читати книгу - "Зламати ляльку Loly, Катерина Дако"

Її щоки торкалося щось м'яке та ніжне. Це було приємно, але й лоскітно теж. Що б це могло бути?

Лола розплющила очі і підняла затуманений від сну погляд вгору. Біля неї сиділо маленьке руде кошеня. Смішна смугаста пухнаста грудочка. І теж дивилося на неї. Потім підняло лапку і знову торкнулося її щоки.

Звідки воно тут? Вона заснула в гостях?

Лола озирнулася, але зрозуміла, що спальня – її. Що вона спить у своєму ліжку. А пухнасте диво сидить на її подушці.

А ще у кріслі біля ліжка сидів чоловік. Чоловік, якого вона досі незважаючи ні на що любила.

Ні, це, мабуть, сон. Гордій, кошеня - звідки вони у моїй спальні? У моїй квартирі?

І тут вона згадала...

І здригнулася від того почуття, що розірвався сильним болем усередині. Ні, не фізичним. Болем в душі.

Лола підскочила на ліжку, наче її вдарило струмом. Кошеня відстрибнуло в інший бік. Злякалося. Потім сіло і жалібно нявкнуло.

Ну ось, своїми істериками налякала малюка.

Лола простягла руку до пухнастика, і він довірливо підійшов ближче. Потерся об пальці мордочкою.

- Як ти його назвеш, - почула вона густий чоловічий голос.

Лола помовчала.

- Чому я? Він що, мій?

- Так, я привіз його тобі. Це хлопчик. Взяв із притулку. Подумав, що ти могла б дбати про нього. Але якщо не хочеш, я відвезу назад.

- Ні-ні, - дівчина злякалася такої перспективи. - Я буду, звісно. Дбати. Годувати...

- Я його нещодавно нагодував. Але він досить ненажерливий. То як назвеш.

Лола замислилась. Справді, як?

- Василем, мабуть. Кіт Васька.

- Ясно. Базиліо, значить.

Дівчина здивувалася.

- Чому Базіліо?

- Ну, це ж італійський варіант Василя. Василіо-Базіліо.

- Так, справді. Я чомусь раніше не замислювалася.

Думки про кошеня на якийсь час відставили на другий план її біль. Можливо він – це зараз саме те, що потрібно. Буде до кого повертатися додому. Буде з ким проводити одинокі безпроглядні вечори. Кому вона віддаватиме свою любов і турботу.

Так, кіт Василь. Її кіт Васька.

Лола простягла руку і підхопила невагоме тільце. Кошеня влаштувалося у неї на руках і забурчало, як моторчик. Ось і потоваришували...

Дівчина хотіла встати, але потім зрозуміла, що одягнена лише у футболку та трусики. І зніяковіла у присутності Гордія.

Повисла мовчанка. Ніхто з них не знав, з чого розпочати розмову.

Лола насилу згадувала події кількох попередніх днів. Все злилося в одну суцільну пелену болю. Вона виринала зі сну, сідала на ліжку і сиділа, дивлячись в одну точку. І не бачила нічого довкола. Для неї тоді її біль, її дірка всередині були єдиним відчуттям. Як там у класика: "О скільки болю! Скільки! Скільки!"
Вона не могла плакати. Не могла казати. Сиділа і дивилася. Потім лягала на ліжко та засинала. За кілька годин знову їла. А потім знову засинала.

Лола не здогадувалася, що весь цей час, а пройшов майже тиждень, Гордій був поряд. Відлучаючись тільки щоб з'їздити додому по речі, коли його змінювала Інна, зазвичай вечорами.

І знову приїжджав. Вночі, коли Лола спала, він лягав поруч, обіймав її ззаду, намагаючись не потурбувати, і теж дрімав. Але жодного разу не поринув у глибокий сон. Наче охороняв свою безцінну дівчинку.

А в одну з ночей Лолі, мабуть, наснився сон. І вона заплакала. Прям уві сні. Та прокинулася від плачу. І почала істерично завивати. Гордій теж підскочив, схопив дівчину в оберемок і притис до грудей.
Лола тремтіла в риданнях більше години. І весь цей час Гордій не розтискав обіймів, гладив по голові та хитав своєю.

- Поплач, мала, - ніжно шепотів, зариваючись носом у волосся коханої жінки. - Поплач. Тобі треба...

Після цього Лола забулася сном майже на добу.
Гордій, який за порадою Інни тримав зв'язок із психотерапевтом, що лікував Лолу, розумів, що найгірше закінчилося. Тепер Лола повільно, але повернеться до життя. Тому рада привезти їй домашню тварину була сприйнятатз ентузіазмом.

І ось тепер справді їм є, що обговорити. Їй є про кого піклуватися. Для кого жити.

– Скільки я спала? - спитала Лола, розуміючи, що не все так просто.

- Минуло шість днів. Сьогодні субота, 21 травня.

Лола явно щось підраховувала в голові.

- Я зараз покладу тобі їжу, а ти йди у ванну. Вийдеш – розігрій і обов'язково поїж. За годину повернуся і ми поговоримо...

- Лол, я довго думав, що можу тобі запропонувати. Щоб ти погодилась. Розумію, якщо я просто покличу заміж - ти, швидше за все, скажеш ні. Тому я хочу пояснити ще дещо.

Вони сиділи на кухні, по діагоналі один від одного. 

Дівчина не розуміла, до чого така терміновість у цій розмові. Але вирішила все ж таки вислухати.

- Ти можеш відмовитись одразу, але я прошу дати домовити до кінця.

Гордій помовчав.

- Я все знаю про твої проблеми зі здоров'ям. І, повір, це мене не лякає. Я не приховуватиму і не обманюватиму - так, я хочу дітей. Може бути не прямо зараз, але через час точно.

Лола задихала частіше. На її очах з'явилися сльози.

- Пробач, люба, що торкнувся цієї теми, - Гордій узяв холодну руку, що лежала на столі. - Але що раніше ми це обговоримо, то простіше буде вирішити проблему. Так ось. Я хочу дітей. Але хочу їх лише від тебе. Розумієш? Мені не потрібні діти від іншої жінки. Я хочу спільних, наших із тобою. Твоїх, розумієш? Ну хіба що ми усиновимо дитину. Але тоді це все одно буде наша з тобою дитина, спільна, нехай і народжена не тобою.

Лола опустила голову, ще вологе після душу волосся звисало вперед і закрило обличчя.

- Лол, я люблю тебе. Я хочу тебе. Мені потрібна лише ти. Зрозумій.

Дівчина не підводила голови, але почала дрібно здригатися.

- А ще я впевнений, що вдвох ми щось придумаємо. Порадимося з найкращими лікарями. Хоч у всьому світі. Ти ж знаєш, що гроші не проблема. А якщо все ж таки не вийде - усиновимо або удочеримо, зрештою.

Тепер Лола тремтіла ще сильніше.

Тоді Гордій підхопив її і посадив на коліна.