Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

Якогось дня повіяв гарячий вихор від Чорногори, пригріло сонечко. І Дмитрикові мов крила почали рости. Щось його підхоплювало і гнало, щоб літати полонинами. Він пішов на перевал недалеко від Луковиць. Уже був вечір, коли на полонинах розлили сильній пахощі рожеві квіти куща, званого вовчим ликом, що розцвіли серед снігів. Це полонинські мирти готувалися до весілля весни. І дурманили пахощами, туманили, спокушали – невідомо кого. Вже й земля в лісі почала сльозитися, запахла весною.

Бо ж сонечко всім нашепотіло ту весняну вість. Поскликало до школи всю свою дітвору.

Це в тій школі Дмитрик підслухав такі таємниці, яких ніхто доти не чув.

Бо хто ж у ті часи бував колись навесні у цьому відлюдді?

У лісній темряві йому на мить з’явився – аж страх його пронизав гострою рогатиною від ніг до серця – старець із зеленим волоссям та бородою з бурульок. Зміркував Дмитрик, коли трохи оговтався від страху, що то був сам Черемош. Здалека, з лісової темряви, Дмитрик тоді почув говір Черемошу так виразно, як голоси у своїй печері. Не лише слова і вигуки, а ще й співи та гру Ріки.

Пізніше він згадував їх не раз у житті.

Старий Черемош скликав свій рід, своїх побратимів. Чекав на свої притоки, які дрімали під льодами та сніговими заметами, приспані по ярах, проваллях і лісових нетрях. Мріяв про них, пригадував усіх. І кликав їх, свої Гуки-потоки, щоб розбили, розтрощили зимові кайдани.

Гуки!

Де ж ви?

Мої Гуки.

Де ж ви, мої потоки?

Брати, сини і правнуки!

Чи ж сила моя у вас піниться?

Гуки ж! Мої Гуки!

Кучеряві хлопці!

Ви гуляки-розбишаки,

Бистрі ловці-половіки,

І ватаги постарілі,

Задумані орли сиві.

Дяки божі, дзвонарики,

Отці співні, казальники.

Гуки! Мої Гуки!

Повістуни й віщуни,

Грайці, майстри писанкові,

Лісні скоки вивіркові,

Танцюристи легкоплинні!

Води! Роди мої сильні!

Одозвітеся здалека!

Гуки!

Визволіте мене, Гуки —

Гуки, мої Гуки!

Так у нічній тиші гірського надвесіння охкав старий лісовий дід буркотом хвиль. Стогоном волав, риком здушеного силача груди роздирав, змагаючись із льодами.

Тої ночі Дмитрик уже не вертався до печери. Сидячи на вигині на вододілі, вдивлявся яструбиним оком, вслухався рисячим вухом, вбирав велику школу сонечкової науки, яка його цікавила з дитинства.

Він збіг до джерел Пробійної, товаришки Білої Ріки. Чув там плюскіт краплин. Краплі сочилися, стукали об лід, намагаючись пробитися, випробовуючи силу криги. Потоки пошепки звірялися землі, лизали землю, смоктали і хлептали воду з розтоплених снігів. Потім знову стихали, засинали.

Дмитрик перебіг через широкий хребет полонини на сторону Чорної Ріки. І почув у буркутському потоці під Лукавицями, як кожної миті вдаряли ритмічні шуми, наче у водяному годиннику. А десь там далеко в лісах, на південному боці, потік Попадинець раптово загуркотів кілька разів, ніби з високої вежі вибивав години. По всій Верховині подавали одне одному знаки гукові дзиґарі.

Охопив Дмитрик серцем пісню діда. Обняв думкою всі струмені та потоки в горах. Почав вторувати зеленоволосому старцеві. Він співав Черемошеву співанку, допомагаючи слабким людським голосом батькові вод. Потішав діда, переказував йому, що скрізь діється. І за іменами кликав усі Гуки-струмені.

Вже змовляються, шепочуть,

Отче, твої потоки.

З землі кров весняну п’ють,

Сонечко у них ся пінить!

Нині – зараз – до півночі

Вже поплинуть, загуркочуть.

Сонечкові дитинчата,

Крапелькові пташенята.

В щебетливому розмаї

Встануть всі твої піснярі.

Пробуджуються твої Гуки,

Птахи перелітні,

Учні бистроукі,

Сонечкові діти.

Встаньте, Гуки ястрольотні!

Ти, Пробійний, ти, Громотний,

Срібний, ти і ти, Лельковий,

Ти, Студений, ти, Льодовий,

Ти, Гостовий, Озернянський,

І Смоковий – ти Змієнський,

Ти, Рабинька, ти, Добринька,

Ти, Дземброньо, ти, Криничний,

Ти, Весільний, ти, Росічний,

Мармуровий і Ґаджине,

Ти, Валило, ти, Бистрецю,

Ільцю, ти, і Бережнице.

Павий, ти, і ти, Паєчий

І ти, славний Варитине! 20

Ваша пісня в руку плине!

Грайте, Гуки, в танець, Гуки,

Гукова музико.

І, схоже, на цей поклик, коли настала опівнічна година, почали тріскати й гуркотіти крижини. Громом гриміли сніжні засуви, розколені водами. Закипали струмки та ріки. У всій пустинній Верховині заграли Гуки-танцюристи і розспівалися; у відповідь на батьківський стогін і щоб підспівати молодому слухачеві Дмитру, на Пелеховий мотив.

Гей! Гуки, ми Гуки!

Ярі ми юнаки!

Грізні товариші!

Хвати! Розбишаки!

Писані булати

Занесем, махнем бардою,

Сяючою й гордою!

Гуки переможні!

Тоді в тан, цим шляхом!

Кроком рисі – скоком,

Летом орла – громом

І гуляцьким плясом!

Землі дужим трясом

Розіб’єм, розтрощим —

Кригу, греблі, скелі!

Гой! Валом-перегоном!

Гоя! Серцем-дзвоном

В ігристій шумаві,

Вірні весни справі —

Переміним світ водою,

Співочою, молодою.

Тоді там не було під верхами гребель, перепон і загат. То ж могли собі гуляти Гуки-потоки вільно, безперешкодно. Адрійко розказує, що навіть гори в ті часи були вищі, бо ще постійно росли. Береги та схили були стрімкіші, а потоки буйніші, ніж у наші часи, і не настільки засипані брилами.

Але ж то весняне гуляння там було!

Весняне море водовертями наповнило всі долини і яри. Лише полонини, мов острови, півострови та рифи, виступали з розбурханих хвиль. Дмитрик повернувся на гору. А коли вранці розігралося сонечко, він радісно споглядав, як море вторує сонечку відблисками; слухав, як гримить і шумить цілий світ. І дивився, як Льодова Баба, попадя плаче, що не заморозити їй відразу світу.

І в наші часи чимало людей годинами дають собі набридати такою балаканиною та співами. Слухають ті байки про опришків, вислуховують терпляче, а часом навіть охоче. Можливо, передовсім заради того, щоби хитро виманити, видобути від такого повістуна одну, важливу відомість. Це ж бо він, старий ведмідь, зуби з’їв на тому, що ходив верхами, бердами та сиґлами. І вивідував, вислуховував про молодців – геть усе (чи не у спілці з чортом). Так що напевно мусить знати, куди поділися ті опришківські скарби. Адже сам він їх не добуде і не проковтне всього! А хто, як хто, але той Дмитро Василюк (це цілий світ знає) мав того, тих скарбів – до лиха! Хай лиш обмовиться, баляндрасник дрантивий! То вже навесні можна буде щось починати: самому піти або й невеличку компанію зібрати, і шукати, нипати, копати лопатою, чеканом або свердлити буровим свердлом. Можна також