Читати книгу - "Галка"

з розчепіреними пальцями ніби гладила той слід, зігріваючи своїм теплом, що йшло від самого серця. Присівши над слідом, він думав про свою доньку, котрій через десять років буде стільки літ, скільки зараз Тайді, і яка, звичайно, знатиме про цю війну тільки з його розповідей, з книжок, фільмів. І знатиме ще й те, що така ж двадцятилітня її ровесниця летіла парашутисткою на бомбардувальнику, бо в командування не було під боком транспортного літака. Летіла у Курляндський «котел», аби скоріше скінчилася війна.

Нарешті Короп підвівся і витер сльозу рукавом. Він дедалі ставав уразливішим, тонкосльозим. Всі знали про це, і ніхто не насміхався, бо нерви оголені, мов дроти, з яких ножем зішкребли ізоляцію, і в такому клубкові до короткого замикання — одна мить.

— Жива наша Тайда! — радісно мовив Короп. — Зустрінемося, і попрошу пробачення.

— І я теж! — вигукнув Галка. — Отак бевкнути: «Що ти, мейтинес, тарабаниш кістками під боком?» А вона: «То йди шукай собі пухкеньких, як твої варенички!»

— Не розумієш ти, Галко, краси! — втрутився Орел. — Якби не товстий Латиш, я б її закохав у себе.

— Та чули вже! — докорив джиґуну командир.

І хлопці надовго змовкли, думаючи про Тайду і про себе в цьому Курляндському «котлі». Думали, що їх чекає завтра? Не лише думали, а й намагалися пильно спостерігати за лісом.

— Латиш! — раптом вигукнув Орел, котрий зараз виконував функцію розвідника і йшов попереду. — Та не один.

— Тайда?! — в один голос вихопилися Кудрявий і Короп.

Розвідники побачили Латиша, котрий зняв кашкета і витирав піт з чола, і ще одного високого хлопця у картузі з великим козирком і в німецькій шинелі. За плечима у юнака стирчав ствол карабіна.

— Ба! Як упрів, анцихрист, нас шукаючи! — сказав Орел, не зводячи погляду з Латиша і хлопця.

— Свейке! — вигукнув Галка.

Латиш стояв на тім боці невеличкої луки з автоматом і речовим мішком за плечима і витирав рукавом обличчя.

— Таки точно впрів! — усміхнувся розбитими губами Короп.

Парубчак, який був з Латишем, здригнувся, почувши вигуки. А десантник обернувся, не зробивши спроби скинути з плеча автомат, ніби весь час ждав, що його погукають свої.

— А, це ви?.. Свейке! — привітався Латиш стомленим голосом. — А Тайда де?

— Ми думали, вона з тобою…

— Ну як же! — невдоволено сказав Латиш. — Вона стрибала одразу за Галкою, а за нею — Орел. Десь мусила приземлитися між Галкою й Орлом…

— Так і ми думали. Та не так сталося…

— То, вважаєте, її парашут не розкрився? — аж пополотнів Латиш.

— Не вважаємо. Короп ось знайшов недавно слід від її чобіт.

— Чобіток 37-го розміру, — нагадав Короп.

— Точно! — усміхнувся Латиш. — Це її розмір…

— Все знає цей товстун! — ревниво прошепотів Орел, нахилившись до Віктора. — Навіть розмір Тайдиного взуття..

— На те він і розвідник, — сказав Галка.

— А цей хлопець — наше поповнення! — показав Латиші рукою на стрункого, русявого юнака з ямочкою на підборідді. — Август з міста Кулдиги. Німці посилають молодих латишів копати окопи, а він утік…

— Як патріот, — насмішкувато зауважив командир.

Та Август цілком серйозно відповів:

— Я — комсомолець. І карабін роздобув. Шукаю партизанів…

— Швидко Латиш довірився, — неголосно сказав Короп командирові.

Командир мовчав, хотів перемовитися з Латишем, бо був невдоволений його вирішенням іти й ліс із першим стрічним.

Кудрявий кивнув головою, і Латиш зрозумів, що хоче від нього командир. Вони відійшли на кільканадцять кроків.

— Так швидко, без усякої перевірки взяв новачка із собою? — запитав Кудрявий.

— Август — із Кулдиги, куди наїхало вже з п'ятнадцять гітлерівських генералів. Зараз там готують місця для них. Може, це штаб фронту? — продовжував Латиш, не відповідаючи прямо на запитання про Августа.

— П'ятнадцять генералів?.. — Кудрявий закліпав очима, у яких погасли злі вогники, а на устах з'явилася заздрісна усмішечка, ніби отих генералів він узяв у полон мов «язиків».

— Август тільки вчора в Кулдиги, — голосно промовив Латиш.

— Так! — ствердив юнак. — Там, біля мосту через Венту, німці поставили п'ятнадцять зенітних гармат.

— Та це ж чотири батареї! — вигукнув Галка, котрий добре знав зенітників. — Цілий дивізіон!

— П'ятнадцять генералів разом може бути тільки у великому штабі! — вголос розмірковував Кудрявий. — Мабуть, то штаб Курляндського фронту, тобто групи армій «Норд».

— На хуторі Пельчі, на дачі Ульманіса зупинився якийсь генерал Шернер. Дядя Едуард казав, — знову озвався Август, — що віднині «Норд» іменується «Курланд».

— Чули? — звернувся до всіх Латиш і, широко усміхаючись, став підкидувати правою рукою невидимі камінці — така була його звичка, коли хвилювався. — Генерал Шернер — командуючий групою «Курланд».

— А «Курланд» — не лише оті недобиті 18-та і 16-та армії, що були під Ленінградом і Новгородом, а й місцевість — Курляндія, Курземе, — розвивав думку Кудрявий. — Отже, «Курланд» — це й оборонний рубіж у противника. Так що дані Латиша дещо та значать для початку.

— А оці відомості… — загадково говорив далі Латиш. — На двох хуторах я зустрічав людей, які повернулися з Лієпаї. І троє, не змовляючись і не знаючи один одного, сказали: зараз у порту зібралося тридцять транспортів і десяток бойових німецьких кораблів!

— Троє так сказало? — перепитав командир.

— Троє. З хуторів… І ще! Августів дядько