Читати книгу - "Галка"

— Зажди, зажди… — застеріг рукою Кудрявий, напружено думаючи.

— Так. Мій дядя Едуард з весни — садівник на тій дачі, — пояснив Август.

Почувши ці слова, Короп не без іронії зауважив:

— Прислужник буржуазії твій дядя-садівник! А тепер ще й німецьким генералам прислужуватиме, поки наші війська не виметуть їх у Балтійське море…

— Не кажи гоп… Як це по-російському?.. Ти ж не знаєш латишів, Коропе! — ображено відповів Латиш.

— Дядько Августа — червоний латиський стрілець, герой громадянської війни. На Україні, лід Каховкою був тяжко поранений восени 19-го року…

— Може, цю легенду дяді склали німці або «лісові коти», щоб ошукати нас? — недовірливо озвався Короп.

— Ну, це ти вже… Як це по-російському?..

Латиш став трясти долонею, ніби щось зважував, але слова по-російському не знайшов, а лише докірливо похитав головою.

— Дядя поранений був під українським хутором Преображенкою. Його підібрали червоні козаки, — пояснив Коропу Август.

— Вірно! — ствердив ніби сам собі Латиш. — Хіба можуть межа кеті й німці щось знати про той хутір і червоних козаків?.. Я сам про них чую уперше. А тепер знаю: червоні козаки, земляки нашого Галки, бойові побратими дивізії латиських червоних стрільців. Що ж тут підозрілого? Звикли ви… Як це по-російському?

І цього разу Латиш не сказав, як то буде по-російському, а тільки підкидав уявні крем'яхи великою робочою правицею, на якій виразно проступали жили.

— Перевіряти анкетні дані… — підказав Галка.

— Так, так!.. Перевіряти анкету Августа і отих трьох латишів, що про німецькі транспорти говорили! — захвилювався Латиш. — Поки ми допитуватимемося, хто Август, хто ті люди, транспорти заберуть кілька німецьких дивізій і ті опиняться десь у Кенігсберзі! Вже зараз Галка мусить попередити наших, щоб пілоти й підводники бомбили й торпедували транспорти в лієпайському порту!

— Це вірно! — погодився Галка. — Треба повідомити Центр про транспорти. Та й обстановку взагалі… А ви ж тим часом відпочинете.

— Гаразд, — сказав командир радистові й звернувся до Августа: — Скільки тобі років?

— Сімнадцять.

— Хочеш бути бійцем нашої групи?

— Хочу. Карабін собі добув, щоб не соромно було проситися у партизани.

Парашутисти сіли на повалене дерево, а радист лаштувався вийти на зв'язок.

— Хутори кишать німцями й айзеаргами, — розповідав Латиш. — Люди бачили наші парашути. Так що будьте обережними. Про нас тут знають. Та видно, що вночі і вранці німцям було не до парашутистів. Тремтять, вражі душі! Бояться приходу Червоної Армії.

— Логічно! — кивнув головою Кудрявий.

— Ще не все про ситуацію. У лісах бродять купками латиські хлопці, що втекли від німців, коли ті їх мобілізували копати траншеї, і колишні червоноармійці — втікачі з німецького полону. А я натрапив на Августа.

Кудрявий уважно слухав Латиша і скоса позирав на Августа, думаючи про себе. Командира захопила думка використання в розвідроботі Едуарда Робертовича, дядька Августа, ким би він не служив на дачі у Пельчі, садівником чи двірником. Можливо, він посланий місцевими комуністами на таку роботу, бо не можуть підпільники діяти, не знаючи ворожого лігва. А ота вілла була завжди заселена якимись окупаційними чинами. Не так для групи Кудрявого важливо, по якій причині й коли став Едуард Робертович садівником. Важливо, — що він там є і що має племінника Августа.

Тим часом Галка вже відстукував на тон бік фронту телеграму:

— Центр. Терміново. 11.04.44. В лієпайському порту скупчилося тридцять транспортів. На хуторі Пельчі, на віллі колишнього президента Латвії Ульманіса командуючий військами «Північ» генерал-полковник Шернер влаштовує свою резиденцію. В Кулдизі зараз п'ятнадцять генералів. Мабуть, це штабісти армій, що відступили з-під Риги. Біля мосту через Венту в Кулдизі п'ятнадцять зенітних гармат. Нема поки що Тайди. Кудрявий».

— Отримав сигнал — «квитанція»! — доповів Галка командирові.

Схвильований Кудрявий уже звертався до Августа:

— Послухай, тобі треба дістатися в Кулдигу, а потім до дяді. Як на це дивишся?

— Я піду і все зроблю, що ви скажете! — погодився Август.

— А німці тебе не затримають?..

— У мене є аусвайс. Я добре розмовляю по-німецькому, бо вчився разом з німцями-колоністами у німецькій гімназії.

— Оце здорово! — вигукнув Кудрявий. — А до Кулдиги звідси далеко?

— Кілометрів з п'ятнадцять. Ранком вийду на шосе, і мене підкине якась машина. Я не боюся німецьких солдатів. З ними домовитися легко. Айзсаргів треба боятися, — зауважив Август. — Скільки днів я повинен там бути?

— Це залежить від цінності даних, які може дати твій дядя. Якщо надто цінні й термінові, повертайся через два дні. В іншому разі ми чекаємо тебе тут 17 чи 18 жовтня.

— Я зрозумів, — відповів Август.

— Зустріч тут, на лузі, біля поваленого дерева. Під коренем у консервній банці лежатиме наша записка. Все може трапитися за ці дні. Тому ти покладеш у цю баночку свій звіт про відвідини дяді. Нас цікавить усе про німців.

— Я це зрозумів, коли зустрівся з вашим Латишем, а тепер — моїм старшим братом і другом! — Август нахилив свою голову до плеча Латиша. — А про вашу дівчину можна сказати своїм людям на хуторах?

— Можна! — відповів командир розвідгрупи. — Навіть треба.

До місця, де були сховані мішки з харчами і парашути, того вечора дістатися не пощастило. Безліч дрібних болотець збили з толку навіть найкмітливіших в орієнтації хлопців, тому розташувалися під лапатими вітами ялини.