Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

— Ну, Мішо, що чути нового? — запитав генерал, коли графиня вийшла з їдальні.

— Мій генерале, коли ви вірите мені, ми не будемо тут говорити про справи; у стін є вуха, а я б хотів мати певність, що все, нами сказане, не потрапить більше нікуди, крім наших вух.

— Ну, що ж, — відповів генерал, — ходімо, прогуляймося до контори стежкою, яка перерізує луки, ми будемо спокійні, що ніхто нас не підслухає.

Через кілька хвилин генерал прямував лукою, супроводжуваний Мішо й Сібіле, в той час, як графиня йшла в супроводі абата Бросета й Блонде до Авонської брами. Мішо розповів про пригоду в «Великих-ГУ-синіх».

— Ватель був неправий, — сказав Сібіле.

— Це йому довели, засліпивши його, — відповів Мішо, — але не в цьому справа. Ви знаєте, мій генерале, наш проект накласти арешт на худобу всіх засуджених правопорушників; ну, то цього ми ніколи не зможемо зробити. Ні Брюне, ні його співбрат Плісу ніколи не подадуть нам чесної допомоги; вони завжди зуміють попередити селян про гаданий арешт. Понятий Брюне, Вермішель, пішов шукати дядька Фуршона у «Великих-ГУ-синіх», а Марі Тонсар, подружка Бонебо, поспішила зчинити тривогу в Коншах. Одне слово, неподобства знову починаються.

— Рішучий виступ властей день у день стає потрібніший, — сказав Сібіле.

— А що я вам казав? — вигукнув генерал. — Треба вимагати виконання вироків, які тягнуть за собою ув'язнення або особисте затримання за збитки й понесені мною судові витрати.

— Ці люди в ніщо ставлять закони й переконують один одного, що їх ніколи не наважаться арештувати, — заперечив Сібіле. — Вони думають вас залякати! У них, безперечно, є підтримка у Віль-о-Фе, бо місцевий прокурор, мабуть, забув вироки.

— Мені здається, — сказав Мішо, бачачи, як задумався генерал, — що, затративши велику суму грошей, ви ще можете врятувати свій маєток.

— Краще затратити гроші, ніж вдаватися до суворих заходів, — сказав Сібіле.

— У чому ж ваш спосіб? — запитав Монкорне у свого начальника охорони.

— Він дуже нескладний, — сказав Мішо. — Треба тільки оточити ліс стіною, як і парк, і ми будемо спокійні; найменша порубка уже буде злочином і підлягатиме судові присяжних.

— По дев'ять франків за погонний туаз, тільки самі матеріали коштуватимуть панові графу третину вартості Егів!.. — зауважив, сміючись, Сібіле.

— Ну, — сказав Монкорне, — я зараз же їду до департаментського прокурора.

— Департаментський прокурор, — солодко заперечив Сібіле, — може бути однієї думки із окружним прокурором, бо така навмисна недбалість свідчить про угоду між ними.

— Гаразд, це треба знати! — вигукнув Монкорне. — Якщо доведеться зірвати тутешніх суддів, прокурорський нагляд, всіх, аж до самого департаментського прокурора, я дійду до хранителя печаті і навіть до самого короля.

На енергійний знак, що зробив йому Мішо, генерал, обернувшись до Сібіле, сказав: «Прощайте, милий», і управитель зрозумів його.

— Чи погоджуєтесь ви, пане граф, як мер, — спитав, кланяючись графові, Сібіле, — дати потрібні розпорядження, що обмежують зловживання при збиранні колосків? Скоро почнуться жнива, і коли доведеться публікувати постанови щодо посвідок про бідність і заборону збирання колосків незаможними із сусідніх громад, — із цією справою треба поспішити.

— Добре, поговоріть з Груазоном! — сказав граф. — З таким народом, — додав він, — треба точно додержуватися законів.

Отак в один момент Монкорне віддав перевагу тій системі, яку Сібіле пропонував йому протягом двох тижнів і яку він відкидав, а тепер зразу схвалив у гніві, збудженому пригодою з Вателем.

Коли Сібіле відійшов на сотню кроків, граф півголосом спитав свого начальника охорони:

— Ну, мій любий Мішо, в чому справа?

— У вас ворог у власному домі, мій генерале, і ви довіряєте йому плани, які не повинен знати навіть ваш капелюх.

— Я поділяю твої підозри, мій дорогий друже, — відповів, генерал, — і я вдруге не зроблю цієї помилки. Щоб звільнити Сібіле, я чекаю, коли ти увійдеш у курс управління маєтком, а Ватель зможе заступити тебе. Та й що я можу закинути Сібіле? Він акуратний і чесний; за п'ять років він не привласнив собі й ста франків. У нього найогидніший у світі характер, от і все; а, крім того, який же в нього може бути задум?

— Мій генерале, — дуже серйозно сказав Мішо, — я це знатиму, бо він у нього безперечно є; і, коли ви тільки мені дозволите, гаманець з тисячею франків примусить говорити цього шахрая Фуршона, хоч із сьогоднішнього ранку я маю велику підозру, що дядько Фуршон дві матки ссе. Вас хочуть примусити продати Еги; мені це сказав старий пройдисвіт мотузник. Знайте ж: від Коншів до Віль-о-Фе нема жодного селянина, жодного міського обивателя, жодного фермера, жодного шинкаря, який не припас би грошей до дня поділу здобичі. Фуршон мені признався, що його зять Тонсар уже обрав собі ділянку… Думка, що ви продасте Еги панує в долині, наче зараза в повітрі. Дуже можливо, що павільйон контори управителя і яка-небудь сусідня до нього ділянка становлять ціну, якою оплачується шпигунство Сібіле! Рішуче все, про що ми говоримо один з одним, стає відомим у Віль-о-Фе. Сібіле — родич вашого недруга Гобертена. Слова, які вирвалися у вас про департаментського прокурора, може, дійдуть до цього урядовця раніше, ніж ви будете в префектурі. Ви ще не знаєте жителів тутешнього кантону!

— Це я їх не знаю?.. Це суціль мерзотники! І щоб я відступив перед такими падлюками?.. — вигукнув генерал. — Ах! Та краще самому сто разів спалити Еги!..

— Не будемо їх палити, але оберемо собі спосіб дій, що зруйнував би всі хитрощі цих ліліпутів. Коли послухати їхні загрози, вони підуть на все проти вас; а тому, мій генерале, раз ви вже заговорили про пожежу, застрахуйте всі свої будови й всі ваші