Читати книгу - "Свої, чужі, інші"

— Не бачив, — відповів інший, високий голос, — але подивлюся зараз. Якщо він десь тут і сховався, то тільки під прилавком.

І людина зайшла за прилавок, нахилилася, глянула..

Інтар з жахом втупився в молоде, таке знайоме обличчя. Це був Наймор, той самий студент, якому він допоміг колись обвести довкруж пальця паскудну бабу-домовласницю. Точно — Наймор. Погладшав, відростив вусики й борідку — але він…

Хлопчик дивився на парубка, а той — на нього. Дивився мовчки в чорні, перелякані очі. Потім випростався, повернувся до Мен-Ясфа, котрий терпляче чекав на порозі.

— Нікого тут нема, шановний. Видно, ваш злодій далі побіг.

— Що ж, шукатиму далі, спасибі вам, — поквапливо кинув ювелір і пішов.

Інтар відсапався. Небо Правічне! Наймор теж впізнав його! І допоміг!

Хлопець же тим часом причинив двері й знову нахилився до хлопчика.

— Швидко йди в задню кімнату й сиди там тихо! Чекай на мене!

Інтар мишеням шаснув, куди вказали. У задній кімнаті цієї крамниці виявилося затишніше, ніж у Мен-Ясфа: м'який килим, всипаний подушками, й строкате напинало, глечик, повний якогось соку, інший — з водою, таця з їжею…

Інтар схопив із таці кілька шматків м'яса й хліба, випив води, ліг на килим і зарився з головою під напинало. Так ніхто, випадково сюди заглянувши, не побачив би його.

Хлопчик уже закуняв, пригрівся, коли його гукнули:

— Інтаре!

Він сів. Струснув головою, протер очі.

— Найморе. Все-таки це ти!

— Здрастуй, — той зачинив і ці двері на засув, підійшов і сів на килим поруч. — Ти як тут опинився? І чому за тобою як за злодієм ганяються? Коржа поцупив або чийсь кошіль зрізав?

— Не зовсім… — Інтар зітхнув. — Усе набагато складніше… Найморе, послухай! Бачилися ми тільки разів, але я б тобі й тепер, через два роки, у всьому повірив! А ти мені повіриш? Тому, що тільки ти тепер можеш мені допомогти! І ще дівчинці одній, гарній!

Хлопець серйозно кивнув:

— Повірю. Ти розповідай.

Хлопчик із вдячністю подивився на Наймора. Здається, той і справді вислухає і виручить, якщо зможе!

— Я про те, як у Кхаабрі опинився, як-небудь потім розповім. Я тут у трактирі одному працював, а потім без роботи залишився. І мені довелося в Мертвому Місті ночувати…

Інтар виклав усе про Олу, про те, що з нею трапилося. Розповів, як вони скарб шукали, як до Мен-Риджу прийшли на службу, як конокрадів здолали.

Про пошуки коштовностей, про підміну переліку, про зустріч із Низаром розповів. А особливо докладно — як на базарі залишився й пробрався в ювелірну крамницю.

— І ось вони — коштовності, — скінчив, витяг і розв'язав згорток.

Наймор зойкнув. Простяг руку, взяв намисто зі смарагдами. Підняв його, помилувався, як камені на сонці грають.

— Ох, Інтаре. Небагатьом людям я повірив би, якби почув від них те, що розповів мені ти.

— Я правду кажу!

— Тихше. Вірю. Як же мені тобі допомогти, га?

Наймор замислився. Інтар розглядав його: одяг гарний, у візерунках — дорогий, мабуть.

— А тобі як живеться? — запитав він. — Ти ж іще не довчився начебто, так?

Наймор смикнув плечем.

— Я… я не вчуся більше. Покинув.

— Нічого собі! — отетерів хлопчисько. — Але ти ж так хотів! І мріяв!

Наймор кивнув з гіркою посмішкою.

— І хотів, і мріяв — усе правда. Тільки знаєш, як вийшло… Ти мені тоді допоміг, що там сперечатися. І я провчився ще рік. А потім гроші зовсім скінчилися. Я вже й туди, й сюди тикався, за будь-яку роботу брався. Тільки мені не щастило. Ще ж час на навчання потрібно було знайти — а виходить, працювати я міг тільки уривками та ночами. А за таке мало платять, до того ж, і стомлюєшся дуже. Я ще півроку тримався, голодував по-справжньому… Недосипав… І в результаті — провалив іспити. А пройти цей шлях спочатку в мене вже не вистачило сили, — скінчив він винувато.

— І ти?..

— І я додому повернувся. Помирився з батьком, покаявся перед ним. Він радий був… Я відпочив та й до родинної справи взявся. Уже чотири місяці як…

— Лихвар?

— Лихвар, — спокійно кивнув Наймор. — А воно, Інтаре, не так уже й погано.

— А раніше ти інше говорив… Що ремесло це — все одно що злодійство, та ще й законне…

— То було раніше, — спокійно відповів хлопець, хоча щоразу, як замислювався, про минуле, в нього боліло серце. — Інтаре, всі ми витаємо в хмарах, поки нам не дадуть по голові ковадлом і не скинуть на землю. Що ганебного в тому, щоб давати гроші в борг?

— Але беруть одне, а повернути повинні — більше!

— А хіба за те, що завжди є місце, де можна зайняти скільки завгодно грошей, ніякої плати не треба? — заперечив Наймор.

Інтар задумався.

— Кгм… начебто… мабуть, так…

— Ну от. Оце я й роблю — даю людям у борг. Нікого не грабую, три шкіри не деру. Ти вже повір. Я намагаюся залишитися непоганою людиною.

— І я тобі вірю, — посміхнувся хлопчик.

Наймор повеселішав.

— От і добре. Тим більше, що завдяки моєму ремеслу я знайомий з усіма гарними ювелірами. І це може придатися у твоїй справі.

— Ти щось придумав?! — радісно вигукнув Інтар.

— Так.