Читати книгу - "Свої, чужі, інші"

— Що? Там хтось є, по-твоєму?

Двері штовхнули. Не відчинили, звісно.

— Ну от, замкнено. Як і має бути.

— Стривай, я ще навколо обійду…

Один зі сторожів, видно, оглянув будинок з усіх боків.

— Там скрізь порядок, — почувся його голос за якийсь час. — Вікна цілі, інше теж…

— Мабуть, він кішку побачив, — відповів другий, — або пацюка. Пішли, Ікло! Годі, пішли!

Пес ще кілька разів дряпнув двері, голосно гавкнув. Але люди завзято наказували йти, й він неохоче підкорився.

Інтар для певності чекав досить довго. Переконався, що сторожі й собаки крамницею більше не цікавляться, підвівся, трохи прочинив віконницю й почав оглядатися.

Уночі в крамниці все залишилося так само, як і вдень. Інтар відшукав свічки й кресало. Тепер у нього було світло. Віконницю хлопчик знову зачинив і взявся обшукувати крамницю.

Під прилавком не виявилося нічого. Більше в першій кімнатці робити не було чого, Інтар пішов у другу. Однак двері туди виявилися замкненими.

Інтар вважав таке гарним знаком. Порожню кімнату ніхто б замикати не став. Утім, хлопчик досить швидко відімкнув її.

Ця кімната була заставлена скринями. І в кожній — коробки, коробочки, коробки й короби. Хлопчик постояв над ними, почухав потилицю й почав шукати.

Він знав напам'ять майже половину коштовностей із переліку Алани. До того ж, і слова Оли пам'ятав: «Якщо все разом зібрати та скласти — торбинка завбільшки з капустину, мабуть, вийде. З невеличку капустину». Тому Інтар, не відкриваючи, відставляв убік усі маленькі коробочки, а перевіряв тільки підходящі за розміром. Звичайно, коштовності можуть і в дрібних коробках лежати, але тоді таких дрібних має бути багато в одній великій… Якщо попадалися подібні, Інтар перевіряв і їх.

Майже всі вони були замкнені на замки, але хіба ж це перешкода?

Пошуки тривали вже з півночі, хлопчик перевів три свічки, в нього боліли й почали сльозитися очі, ломило спину й плечі. Але ось відкрив чергову пласку й широку коробку, оббиту темним оксамитом і впізнав.

Смарагдове намисто, срібні браслети з діамантами, рубінові сережки. А в інший, такій самій, що лежала під першою, — персні червового й білого золота, намиста із сапфірами…

Так, це були коштовності Низара.

Хлопчик як слід переглянув вміст коробок, щоб не помилитися. Потім вийняв усе, переклав на принесений із собою шмат чистого полотна, зв'язав його вузлом і запхав під сорочку. Підперезався, затягся тугіше.

Прибрав усе в кімнаті, повернув ці та інші коробки на їхні законні — як сподівався — місця. Навіть якщо й переплутав, виправляти запізно, тільки більше сам собі голову заморочиш.

Зібрав недогарки, погасив свічку, підійшов до вікна. Відхилив віконницю, недогарки закинув подалі в темряву, постояв, подивився на небо. Вітер освіжав, холодив чоло.

— Час мені звідси вибиратися, — пробурмотів Інтар, — тільки от як?

На дах цієї крамниці залізти не можна було. Бігти до тієї, першої — так на собак найшвидше нарвешся… Інтар замислено походив кімнатою. Але незабаром зміркував, що нічні сторожі на світанку по домівках розійдуться, а торговці не всі й не відразу на базар прийдуть — ювелір, мабуть, не перший, навіщо йому до світ сонця підхоплюватися?

— Вони підуть, — міркував Інтар уголос, — а торговців ще мало буде. Ось я тоді й вийду спокійно… Тепер тільки світанку дочекатися потрібно.

Позіхнув. Хилило в сон. Ходити кімнатою набридло, стомилися ноги. Інтар сів на підлогу, але здалося холодно. Пересів на скриню, притулився спиною до стіни.

— Отак добре. Так і почекаю… Тільки б… не заснути… — пробурмотів, позіхаючи ще й ще раз.

— Що ти тут робиш?! — його грубо труснули. Хлопчик підхопився, закліпав. Дальриб Мен-Ясф міцно тримав його за плечі.

— Що ти тут робиш?! — повторив він.

— Я… я… мене… мені… — Інтар тільки й зміркував, що проспав і попався. Зараз було ще досить рано, але сонце давно зійшло.

— Ну?! — повторив ювелір.

— Я не… Я не хотів… тобто… Я нічого…

— А що в тебе під сорочкою? — не помітити згортка було важко. — Красти здумав, шакаленя?!

— Та ні ж! — хлопчик підхопився, але ювелір не випустив його.

— Це розповіси варті! Ходімо! — він схопив Інтара за зап'ястя.

Хлопчик струснув рукою:

— Стривайте! Пустіть! А-а-а! — закричав він, коли чоловік дужче стис його руку. — Моя рука! Ви ж її зламали!

Здивований Дальриб трохи послабив хватку. Інтару того й треба було: він сіпнувся вбік, вирвав руку, вискочив із дверей і заячими стрибками помчав торговельним рядом.

Дальриб вибіг за ним.

— Тримайте злодія! Хапайте його!

Інтар чув ці вигуки й біг ще швидше, так, що серце з грудей вистрибувало. Дехто намагався заступити йому дорогу, але, на щастя, о такій ранній годині це були здебільшого літні жінки. Хлопчик обгинав їх, а одну навіть збив, і ювелір, який гнався за ним, спіткнувся об її кошик…

Інтар тим часом звернув, пробіг ще в якийсь ряд і побачив порожню, розчинену навстіж крамницю. Чуючи крик Мен-Ясфа за спиною, метнувся у двері. Влетів, шаснув під прилавок і скорчився, зачаївся там.

Ляснули двері — хтось вийшов із задньої кімнати.

І відразу Інтар почув голос Мен-Ясфа:

— Він тут має бути! — голос наблизився: — День добрий, — привітався ювелір із тим, хто був у крамниці. — Сюди хлопчисько не забігав? Злодій. Років дванадцяти, чорнявий.