Читати книгу - "Закляття відьмака"

здібностями до науки. Може, богомольніших людей на всьому Подолі не було: хлопчика вони з собою брали на прощу в Печери по кілька разів на рік. Ченці примітили цього хлопчика, його цікавість до слова Божого та божественних історій печерських і підманили до себе, мовляв, іди до нас в книжну майстерню, навчимо тебе книжному ділу та ізографству. Ну й спокусили — подався в Печери і став учнем у книжній майстерні. Дяк тримався і виду не показував, як йому важко розлучатися з отроком. А дячиха одразу підупала і стала все хворіти та хворіти…

Молодий Книжник виказував надзвичайні здібності. Всі його хвалили, всі йому благоволили. Він і запишався, і високо себе цінував. Але пройшов монастирський вишкіл і гординю свою умів приховати дуже добре. Тому, коли взнав, що він байстрюк, це було для нього найстрашнішим ударом. І він вирішив цього нікому не виказувати. Тому й вигадав, ніби його батько-дяк согрішив, а від того гріха в якоїсь подільської дівки знайшовся байстрюк. Усе це мені дід пояснив: «Не картай його ні вголос, ні подумки. Людина слабка і гріховна. Всяка людина. Навіть така знаменита і мудра, як наш Книжник. І ще тому нікого не засуджуй і не карай, бо ти сам ніколи не знаєш — де і в чому виявишся слабким і согрішиш!..»

Тим часом малий Алхимник жив при ковалеві і його старій матері. Стара ковалиха все дорікала синові, що він, собі на глум, цього байстрюка годує. Але коваль не проганяв з двору малого й не піклувався про нього анітрохи. І малий пропадав на базарах, вулицях, на Почайні. Проте ні злодюжкою, ні страшним бешкетником не став. Коли підбився на отрока, то без повчань чи намовлянь, сам почав до Коваля в кузню ходити.

В той час Володимирко, поки Ягайло та Вітовт змагались на заході, тут, у Києві, все більше під себе підбивав і бояр, і поспільство. Щоб ще більше себе возвеличити і утвердити, задумав власну монету карбувати. Для цієї делікатної справи він підібрав кількох ковалів. Серед них і того подільського коваля. А той взяв у підмайстри свого байстрюка. За якийсь час чортів Вітовт, цей вовкулака, придавив усіх князів литовських і баронів-нобілів. І підкрався до найславнішої Київської землі. Тільки він не сам сюди спочатку пожалував. Першими просочились його потаємні вивідувачі та похлібники. Серед них один литвин-перевертень із Полоцька. Був він знахур і травник не гірший, ніж мій дід — псар. Тільки литвин менш за все лікував. Він міг приготувати яке завгодно зілля-трутизну і для людини, і для тварин. Це він, литвин-перевертень, зварив зілля для грека із Софії. Грек пив на дружбу і здравіє із Скиргайлом, то він і всипав Скиргайлові в чару. Мій дід казав, що Скиргайло був справді пристойний литовець. Я вірю дідові й не сумніваюсь, що Скиргайло став би для киян добрим пастирем, хоча й литовець. Але й за його князювання дід не пішов до литовців служити псарем. Хоча скільки разів діда запрошували.

Відтоді, як литовці скинули Федора та утвердились у Києві, дід нікому не служив на ловах. Проте і дід, і наша родина хоч раз на тиждень, а їли і дичину з княжих борів, і рибу красну з Дніпра, і медом з бортей княжеських ласували. І жодного разу дід не попався в руки стражів. Бо він був справжнім привидом-лісовиком. І мене навчав…

Але повернімося до того труїтеля, литвина із Полоцька. Він спочатку отруїв кількох Володимирових вивідувачів, найкращих і найвірніших. За тим настала черга підскарбного князя Володимирка і ковалів-карбувальників, що йому служили. Алхимник якимось чином уцілів. Але так перелякався, що ледь живий від отрути та страху втік із Києва. А відомо, що, коли людина пускається рідного берега, доля несе її по світу, мов потік маленьку скіпку. І опинився наш киянин аж за Карпатами в Уграх. Там рив у горах золото. Він навчався у тих краях управлятись із сирим золотом, плавити його, очищати і виготовляти з нього всякі речі. Потім він пішов зброярем до якогось угорського лицаря. А тим часом з Києва триклятий Вітовт, вовкулака і сатана, вивів Володимирка і посадовив на Горі князя Скиргайла. Скиргайло хрестився зразу в нашу віру і злюбився з нашими ліпшими киянами і простим поспільством. Вже і мій дід думав піти до нього у псарі. Аж тут з’явився литвин-труїтель і допоміг Вітовтовим друзям-ірекам із Софії отруїти доброго князя… А ще перед тим, коли тільки Вітовт вивів із Києва князя Володимирка, почалось межи печерською братією ворохобництво, яке ще й підбурювали греки із Святої Софії і посіпаки великого князя з Гори. Книжник опинився серед тих, кого утискали нові владці. Тож він з кількома товаришами пішов із Печер у землі московського князя. Але й там не прижився. І вже з тих московських земель подався чортзна-чого до Золотої орди. Дід не питав його про це, бо боявся образити цікавістю своєю таку вчену людину… І там, у Сараї, при церкві сидів кілька років. Звідтіля помандрував у Крим до Кафи. Там при якійсь церкві Книжник займався списуванням книг та їх оздобленням, бо робив це досконало, а головне, швидко, як ніхто. На той час уже помер Скригайло, і Вітовт остаточно примучив Київ і киян, перебрав собі княжі добра в нашій землі. Набрав Вітовт велику силу. І все намагався випередити славу московського Дмитра, який потрощив Орду на Куликовім полі. Зібрав той гаспидський Вітовт велике військо з усіх усюд, воїнів із Литви, з України і з Волині. Найняв лицарів німецьких і лицарів лядських, лицарів угорських та ще й узяв татарську кінноту Тохтамиша. Зі своїм паном пішов і Алхимник у похід проти татар. Всі знають про ту страшну ганьбу… І розповідати нема чого — військо у Вітовта було куди більше, ніж у Дмитра, князя московського. А татари посікли на капусту незліченне Вітовтове військо. Сам чортів вовкулака Вітовт ледь утік за Десну. Алхимник лишився живий, та на нього набили колодки і погнали до Криму. Вже казав, що туди ж потрапив і лицар-хрестоносець, знаменитий лазутчик ордену. Як лицаря звали, я не знаю, бо не знав і Книжник. Отож нехай буде просто — Німець. Там у полоні в Криму