Читати книгу - "Закляття відьмака"

стрільбі на їзді. Старі воїни казали, ніби його вчив протягом двох років сарацинський стрілець. Вчив його за чародійською єгипетською книгою. Тому, гуторили вояки, він і не міг ніколи схибити. Потім ті вельможні татари відпустили боярина Сергія під слово, і він через вірменських купців сплатив за себе викуп. Були ж колись і серед татар люди!.. Коли він повернувся з полону, то ходив у набіги на порубіжні волоські землі. За два-три походи, ще молодим парубком, зажив собі слави й сили серед уходників-дейнек. І на Угру-ріку ходив зі своїми юнаками в рік, коли Вітовт уклав ряд із московським князем… І кожного разу вертав із уходницьких Веремій із щедрою здобиччю!..

По-третє, він був багатющий чоловік. По всьому Київському князівству у нього були свої маєтності — і хутори, і лани, і діброви, і липові гаї з бортями, і садки, і ставки з млинами, і вітряки. Багате людей у нього винаймало землю. І мав він великий прибуток і дяклом, і грошима. А що не примучував нікого, то багато з його селян не боялися всякі діла свої заводити й багатіти на них. При цьому за кілька років, як він повернувся з полону і перейняв від матері управління спадщиною, розпаслися і його холопи, і вільні смерди… Скарби він тримав не тільки вдома. Частину віддав на зберігання в Софію, у Печери, на Клов.

На Клові жили ченці, колишні вояки, наче братство у них було. І серед тих ченців-вояків, кажуть, у боярина Сергія наче хтось із родичів був. Серед скарбів славний Стрілець мав особливо цінних два — золотий змійовик-оберіг і золотий хрест із зрослими отакенними п’ятьма перлинами. Власне, зрослі п’ять перлин яко хрест, а тоді вже окуті злотом і прикрашені на кінцях манесенькими лалами, яко краплинами крові.

І ще була в нього казна — срібло і злото одного крижацького полку. Начебто з Градська. Дорогу, дорогу ціну він заплатив за полкову скарбницю! Коли йому вдалося наздоганяти воза скарбничого, нікого вже не лишилося з його вірних побратимів-соколів! Як леви, билися наші хлопці і всі головами наклали! А при конях їздовим виявився старий приятель боярина Сергія — сам Алхимник! Бо вони заприятелювали, коли в полон до татар потрапили…

Тепер треба сказати про того самого Алхимника. Ще раз повторюю — їх було двоє братів-близнюків — Алхимник і Книжник. Книжника я бачив ще тоді, на хуторі в боярина Сергія. Вони були подібні, як можуть бути подібні нові монети одного карбу. Тому, можливо, що я бачив і Алхимника, тільки не знав, що саме він — Алхимник… Згодом, через кілька років, уже перед самою навалою Орди, трохи затихла історія із скарбом боярина Сергія. Дід ще був бадьорий, хоч уже такий старий-пре-старезний, що Книжник цілу зиму жив у нього. І він навчив мене добре читати й писати, бо абетку я вже знав.

Знов про Алхимника. Чи бачив я його — не знаю… Чому не знаю? Тому що там, на хуторі, ми близько не підходили до млина і не говорили з його мешканцями. Вони там обоє взимку були. Ми ж із дідом і собакою перевіряли пастки, щоб чужий хто до них не підкрався і не розвідав чого. Я думаю, що про це діда попрохав боярин Сергій. Бо діда на таке могло подвигнути лише прохання, а не платня людини із вищою кров’ю. Присягаюсь: діда не можна було ані купити, ані примучити.

Виходив кілька разів із млина Книжник і прямував до оселі боярина Сергія. Але це міг бути і Алхимник. Вони зовсім однакові були, як два гроші одного карбу. Та Книжник не признавався ніколи й нікому, що вони з Алхимником — два брати-близнюки. Він був у всьому людиною дивною, високодухом поняттями. Та у близнюцтві не хотів признаватися ось чому. Книжник був прийманим сином своєї тітки. Її чоловік був дяком при церкві Святого Миколи. І дітей вони не мали, хоча скільки разів вона відбувала прощу і до Чернігова, і до Почаєва, не кажучи вже про наші Печери. І була в неї молода родичка, добра хвойда. То з тим купцем, то з тим злигається, на рік щезне, потім повертається до Києва і знов гульки починає. Чи мала вона байстрюків від тих походеньок, дід не знав. Тільки одного разу повернулась вона і зазимувала в одного підстаркуватого коваля. Він був із приходу Пирогощі. Тихою стала, ніде ні на які гульбища, ні до яких заїздів не бігала. І по якомусь часові привела двойко байстрят. Тоді та її родичка, дякова жінка — хто вона їй там була: чи сестра троюрідна, чи тітка? — а тільки вимовила в неї одну дитинку. Хоч дід казав, що то біда — близнюків розбивати. Дід так казав. А він на родоводах та породах розумівся. Не тільки собачих. Бо все життя тим тільки голову і сушив, що про родоводи і собачі, і кінські, і людські. Він казав, що лишень під кінець життя зрозумів: закони Божі в породі, тобто в крові, суть єдині для всього живого! Для всього того, що парується і плодиться. Він казав, що близнюки — це як вилчата вишня. І негоже її розрубувати, щоб окремо кожну гілку садовити. Хоч якщо постаратись, то й таке можна вчинити. Але воно проти Божої природи…

Книжника, значить, узяла дячиха. Алхимник лишився з матір’ю в коваля. Поки хлопець був малий, отой Алхимник, хвойда сиділа тихо і навіть з ковалевою матір’ю не заїдалась. А як хлопець підріс, вона кудись повіялась і більше не вертала. Хлопчик лишився у коваля. Не знаю, яка там була між жінками угода, але ніколи вони, хлопчики-близнюки, не зустрічалися. У Книжника було дитинство, як у панської дитини. Дячиха була господиня, якої і не знайдеш! І грамоту знала добре, і вишивала, а які пироги готувала, які борщі та юшки варила, які ковбаси пекла!.. Хлопчик у неї був наче лялечка — вдягнений мов ангелочок, помитий, прибраний, завжди нагодований. Дяк був чоловік благостних правил — дитину любив і доброму навчав. І обоє вони раділи із свого прийманого чада, пишались його чемністю та