Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"

Лукавиця Верхня (Вижна). Мінеральна вода містила мінеральні сполуки, максимум з яких складав хлорид натрію.

Новосільці (Бережанський повіт). Сірководнева мінеральна вода.

Подгуже (передмістя Кракова). Мінеральна вода містила сіль, сульфати натрію і магнію, крем’янисту кислоту.

Радовце (Радауц, поблизу Ізвору і Кірлібаби на Буковині). Мінеральна вода містила хлорид і сульфат натрію, карбонати кальцію, магнію, заліза та марганцю.

Росульна (Росільна, Богородчанський повіт). Це була типова соляна ропа, що містила 268,362 г/л мінеральних речовин.

Сокільники (околиці Львова). Слабомінералізована мінеральна вода.

Стара Сіль (Самбірський повіт). Середньомінералізована вода.

Свошовіце. Мінеральна сірчана вода.

Шкло. Мінеральні води двох джерел, що містили сірководень, вуглекислоту, азот, сіль, сульфати магнію і кальцію, карбонати кальцію, магнію, заліза і марганцю, крем’янисту кислоту.

Вєлічка. У славнозвісній «соляній» столиці Галичини відомі з давен і джерела мінеральних вод — соляної ропи, питома вага якої 1,2099 г/см3.

Перша світова війна призупинила потік туристів та відпочиваючих у Карпатах. Туристично-оздоровча галузь реанімувалася у міжвоєнну добу, завдяки розбудові доріг, впровадженню нових автобусних та залізничних маршрутів.

Володимир Клапчук

© В. Клапчук, 2016

1823 року князь Клеменц Венцель Лотар фон Меттерніх, подорожуючи Галичиною, в одному з листів описав місто Лемберґ як «наполовину гарне, наполовину бридке». За словами віденського можновладця, тут можна було побачити «багато будинків, побудованих краще, ніж у Відні, оскільки вони мають архітектуру», проте за ними лежали або пустирі, або ж ділянки, забудовані кошарами. «Схід [Orient] починає себе проявляти», — критично констатував мандрівник.

Отже, якщо вірити Меттерніху, будівлі Львова «мають архітектуру».

Якого ж ґатунку була львівська архітектура за часів князя Меттерніха і впродовж наступних десятиліть перебування Галичини під владою Австрії? Яким був її стиль? Спробуємо далі розібратися в цьому питанні, простеживши впливи різноманітних архітектурно-стильових моделей ХІХ — початку ХХ ст. на забудову королівського столичного міста і приділивши (в контексті теми «австрійська Галичина») особливу увагу віденським впливам. Початок та завершення періоду, який нас цікавить, хронологічно співпадають з роками професійної активності П’єтро Нобіле (1774–1854), знаного архітектора пізнього віденського класицизму, та Отто Ваґнера (1841–1918), раннього модерніста, легендарного реформатора архітектури новітнього часу — двох провідних австрійських архітекторів «довгого ХІХ століття», творчість яких для архітектури Львова стала джерелом багатьох запозичень.

Після першого поділу Польщі і включення Руського воєводства та інших південно-східних територій колишньої Речі Посполитої до складу імперії Габсбурґів нова влада здійснила у Львові — столиці новоствореного коронного краю — ряд радикальних заходів, які залишили глибокий слід у місцевій архітектурі. Відбулася касація численних монастирських будівель, перетворених на школи, шпиталі, бібліотеки, в’язниці, канцелярії тощо. Проведено демонтаж міських укріплень. Щойно сформована Генеральна дирекція будівництва запровадила централізований контроль у сфері будівельного промислу. Тим не менше можливості містобудівного регулювання залишалися обмеженими: до кінця 1910-х рр. однією з особливостей процесу забудови Львова була відсутність генерального плану розвитку міста. За словами сучасного дослідника Володимира Вуйцика, «міська влада не втручалася в інтереси власників парцель, тому нові вулиці виникали стихійно залежно від того, як вимагали приватні інтереси».

Модерний Львів формувався переважно шляхом «органічного» росту, методом поступового нарощення нових кварталів у секторах між радіальними вуличними артеріями, траси яких повторювали рисунок межевих ліній колишніх приміських ланів. Американський історик архітектури Спіро Костоф говорить про нерегулярну «органічну» модель «геоморфного» міста («спонтанного міста» — «ville spontanе5e») як антитезу містам, розпланованим за принципом «геометричної діаграми». З кінця ХVІІІ до початку ХХ ст. містобудівне планування у Львові мало ознаки саме такого «органічного» стилю.

За габсбурзької адміністрації умови розвитку міських територій стали стабільнішими, оскільки з’явився шанс на безпечні інвестиції в нерухомість поза давнім «містом в мурах». Це було передумовою широкої розбудови мережі садів і парків. Процес бере початок з облаштування променад, обсаджених деревами, на місці колишніх фортифікацій і з заснування, з ініціативи імператора Йосифа ІІ, першого міського парку — Єзуїтського саду (сучасний Парк ім. І. Франка). Композиційні структури основних міських плантацій свідчать про переважання у Львові стилю пейзажного парку, модель якого наклалася на давні традиції садівництва львівських передмість. З кінця ХVІІІ ст. поширилася мода на англійський парк, пізніше, у першій половині ХІХ ст., відчувся вплив паркових комплексів Гамфрі Рептона та інших майстрів тогочасної ландшафтної архітектури. З’являються «сади приємності» — «Lustgärten» — доби позитивізму, найбільший з яких, Стрийський парк, проектував видатний львівський садівник, інспектор міських плантацій Арнольд Рьорінґ. Романтичні й неоромантичні моделі компонування озеленених територій переважають до перших років ХХ ст.

У перші десятиліття габсбурзького періоду історії Львова нових будинків для адміністративних потреб споруджували небагато, оскільки влада використовувала будівлі скасованих монастирів і костелів. За цих обставин у тогочасній львівській архітектурі привертає увагу домінування житлових об’єктів. Зокрема, Тадеуш Маньковський вказував на переважання міщанських домів («Bürgerhäuser»), які належали новоприбулим німецьким власникам. Їх фасади можуть віддзеркалювати ті чи інші стильові впливи, при тому «базовий план будівлі лишається майже незміненим». Значна частини будинків, «тип яких в Німеччині окреслено назвою Nutzbau», були позбавлені будь-яких оздоб.

На цьому фоні своїм монументальнішим масштабом, якістю будівництва та ошатністю