Читати книгу - "Жахослов"

– Що ти зробила? – стривожилася Міллі-Лу. Перш ніж я встигла щось заперечити, вона схопила мою руку. Крихітні краплі крові проступали там, де в шкіру впилися тонесенькі сріблясті смужки.

– О, заради Бога… – Дені Вашинґтон закотила очі. – Не торкайтеся, я маю видалити їх. – Вона хитнула головою в напрямку столу. – Сядьте там. Я візьму деякі інструменти. Буду за кілька секунд. Можу я бути впевнена, що ви обидві нічого не торкатиметесь протягом цього часу? – Вона обережно зачинила шухляду. – Я кажу серйозно.

– Я вас не підведу. – Міллі-Лу кинула на мене промовистий погляд.

– Я теж, – кволим голосом додала я. Інструменти?

Дені Вашинґтон вийшла і повернулася із чимось на кшталт малого хірургічного набору, ліхтариком і особливими окулярами, що ними користаються годинникарі.

– Потримайте це, – сказала вона Міллі-Лу, даючи їй ліхтарик. – Він має бути постійно спрямований на палець.

Вона дістала з набору шприц і зняла з голки захисний ковпачок.

– Зачекайте хвилинку, – сказала я, намагаючись відсунутись, але вона вже тримала мене тією чіпкою хваткою, якою так чудово володіють лікарі й медсестри. – Ви не казали, що мені потрібен укол.

– О, заради Бога, – промовила вона, тримаючи шприц вертикально, ніби для того, щоб дати мені добре роздивитися цю довгу загострену штукенцію у всій красі. – Ви що, боїтеся уколів?

– Навіщо мені це? – спитала я, намагаючись прибрати руку. – Це ж наче колючки, їх можна пінцетом вийняти…

– Це не колючки, – сердито відповіла Дені Вашинґтон і примудрилася стиснути пальці так, що вся моя рука почала німіти. Принаймні так здавалося, доки вона не штрикнула її голкою. Я скрикнула. – Чесно, Міллі-Лу, ви справді вважаєте її кмітливою?

– Повір мені, інші двоє тобі б не сподобалися, – відповіла Міллі-Лу таким абсурдно буденним тоном, що я б розсміялася, якби Дені Вашинґтон не тицяла в мій палець голкою знову й знову. Я вискнула, і вона нагородила мене недобрим поглядом. Невже й справді є необхідність штрикати мене стільки разів, гадала я, чи вона просто намагається довести мене до сліз?

– І що тепер? – спитала я, облишивши надію вивільнити руку.

– Тепер ми зачекаємо. Я хочу бути впевнена, що ваша рука достатньо замерзне, перш ніж я почну різати.

– Різати? – Якби вона так сильно не схопила мене, я вже була би за дверима. – Різати що? Що ви збираєтеся відрізати?

– Нічого. Треба ретельно видалити часточки, – промовила вона з надмірною терплячістю. – І я повинна подбати про те, щоб у ваших тканинах нічого не залишилося. Це було би погано.

Раптом у мене зникло бажання тікати.

– Наскільки погано?

– Як обмороження. Дуже сильне обмороження. За якого справді доведеться відрізати.

Ми з Міллі-Лу перезирнулися. Вона була майже настільки ж налякана, як і я.

– Що ж, тоді гаразд, – сказала я. – Починайте ретельно видаляти.

– Ви відчуваєте руку? – спитала мене Дені Вашинґтон.

– Не знаю, і мені байдуже, – відповіла я. – Менше розмов, більше ретельного видалення.

– Добре. Зробіть нам обом ласку і не дивіться, доки я не закінчу.

Міллі-Лу втиснулася між нами, присівши на край столу, аби я не бачила, що робить Дені Вашинґтон. Я не відчувала жодного болю – оніміння поширилося до самої долоні аж до перетинки між указівним і великим пальцями. Та все одно я відчувала, що вона щось робить, і хоча це явно було не те, що хотілося спостерігати, я не змогла б відірвати погляду, якби Міллі-Лу милосердно не затулила від мене весь процес. Здавалося, це тривало годинами, перш ніж коронер нарешті сказала:

– Готово.

Не знаю, що я очікувала побачити – може, палець Франкенштейна зі швами посередині й болтами навколо нігтя. Натомість мій палець був перев’язаний бездоганно білим бинтом. І він і досі був занімілим.

– Не мочити, – сказала Дені Вашинґтон. – Коли будете в душі, надягайте на руку пластиковий пакет. Або гумову рукавичку – і перев’язуйте гумовою стрічкою, щоб всередину не потрапила вода. Але не надто туго і ненадовго, інакше матимете ще гіршу проблему. Зазирніть до мене наступного тижня, і я огляну. – Вона зніяковіло знизала плечима. – Або можете звернутись до свого лікаря, якщо хочете.

– Не знаю, як я йому це поясню, – відповіла я.

– Гаразд. Тому що в цьому разі пояснювати довелося б мені, і, мабуть, я би втратила роботу.

Мене охопило сильне відчуття провини.

– Я ніколи не згадаю ваше ім’я, – урочисто пообіцяла я. – І… е… дякую. Навіть попри голку.

– Журналісти завжди захищають свої джерела, – додала Міллі-Лу. – Неллі Блай. Едвард Р. Мерроу. Вудворд і Бернстайн. Бен Бредлі.

– Не думаю, що буде аж так складно дослідити зв’язок між її пальцем і мною, – сумно зауважила Дені Вашинґтон. – Що ви взагалі собі думали, коли це робили?

– Мені лише було цікаво, чи її волосся замерзло, – сказала я, відчуваючи себе ще більш винуватою.

– Так, замерзло. Наступного разу просто спитайте.

– Але чому так сталося? – здивувалася я. – Волосся ж неживе. Тобто, відросла частина.

– Воно росте із живої цибулини. Обмороження поширилося вздовж стовбура волосини, до самого кінця.

– Але чому воно й досі таке ж мерзле, як і решта тіла? Це ж начебто неправильно.

– Можете посперечатися із залишками, які я видалила з вашого пальця, – Дені Вашинґтон прибрала квадратик білої марлі і обережно віднесла до контейнера з тілом Кори Паттерсон, поклавши поряд з трупом.

– Хіба ваш бос цим не зацікавиться? – спитала я.

– Зацікавиться чим? – знизала плечима Дені Вашинґтон. – Я нічого не бачила. Я лише студентка медичного університету і працюю тут на півставки.

– Ти казала, що було два тіла, – нагадала Міллі-Лу.

– Так, було, – Дені Вашинґтон занепокоїлася. – Ось тільки друге вже не зовсім тіло.

Вона вагалася. Міллі-Лу схрестила руки на грудях і уважно подивилася на неї, доки я поглядала на светри, вивішені на дверях, вирішуючи, чи настільки мені холодно, щоб надягнути один з них поверх мого власного.

Дені Вашинґтон здалася та із зітханням відчинила холодильну шафу поряд із тою, де лежала Кора Паттерсон.

– Це Мартін Фолі, 79 років. Чи, радше, те, що від нього лишилося.

Більшість крижаних брил і уламків на полиці були досить великі, щоб побачити в них частини тіла старого чоловіка. Його голова відкололася одразу під підборіддям – вона лежала ліворуч на ворсистому рушнику. Я бачила кістку, щось багряно-коричневе, вочевидь, м’язи, різні кровоносні судини і жовтуватий підшкірний жир. Його шкіра теж мала жовтуватий відтінок.

– Схоже на поперечний розріз, – подивилася я.

– Мені ж не треба нагадувати вам, дівчатка, що не можна нічого торкатися? – У голосі Дені лунала нотка роздратування.

Я помахала перев’язаним пальцем.