Читати книгу - "Список Шиндлера"

Брюннліцу ті люди були особливо небезпечні: адже власовці знали, що Сталін хотітиме забрати їх до себе для особливої, якнайсуворішої кари, і боялися, що союзники видадуть їх йому. Тож тепер усі загони власовців перебували в стані дикого слов’янського відчаю, доповненого горілкою. Відступаючи в бік американців на далекий захід, ці люди були здатні абсолютно на все.

Через два дні після Оскарових уродин на стіл Ліпольда лягла ціла гора розпоряджень. Там було сказано, що унтрштурмфюрера Ліпольда переводять до піхотного батальйону Ваффен-СС біля Праги. Хоча Ліпольд не міг бути від цього у великому захваті, він, як видається, тихо зібрав речі й пішов. Він не раз казав за столом в Оскара, особливо по другій пляшці червоного, що краще б йому служити в бойовому підрозділі. Нещодавно за тим самим столом зібралися польові офіцери вермахту і Ваффен-СС з підрозділів, які відступали, і в розмовах намагалися розбурхати в Ліпольда бажання йти в бій. Він не мав стільки підстав, скільки інші гості, бачити, що все вже скінчено.

Малоймовірно, що він став телефонувати Гассебрьокові перед тим, як збирати речі. Телефонний зв’язок був ненадійний, бо росіяни оточили Бреслау і були в межах пішого переходу від самого Ґрьосс-Розену. Але в кабінеті Гассебрьока переведення Ліпольда нікого б не здивувало, адже той не раз заводив патріотичні розмови. Так що, залишаючи Моцека виконувати обов’язки коменданта, Йозеф Ліпольд пішов воювати — переконаний чоловік, який добився свого.

З Оскаром не випадало тихо чекати, поки все скінчиться. На початку травня він якось дізнався — може, йому навіть повідомили по телефону із Брно, де зв’язок ще працював, — що один зі складів, з яким він регулярно мав справу, тепер покинуто. Сівши у вантажівку з кількома в’язнями, він поїхав його грабувати. На дорозі на південь стояли блокпости, але на кожному вони махали своїми блискучими паперами, фальшивими, як потім напише у спогадах Оскар, з печатками й підписами «найвищих поліцейських чинів Моравії і Богемії». Під’їхавши, вони побачили, що склад оточений вогнем. Військові склади в околицях підпалили, та й з повітря скидали запалювальні снаряди. З боку внутрішнього міста, де підпільники билися з гарнізоном, було чути постріли. Гер Шиндлер наказав заднім ходом в’їхати на завантажувальну платформу складу і виламати двері. На складі виявилося повно цигарок марки «Еґіпскі».

Попри це легковажне піратство, Оскар був наляканий чутками зі Словаччини, що росіяни розстрілюють без розбору мирне німецьке населення. Щовечора, слухаючи новини BBC, він заспокоював себе тим, що війна може скінчитися ще до того, як росіяни дійдуть до околиць Цвіттау.

В’язні теж опосередковано були знайомі з новинами BBC і знали, що відбувається. Протягом усієї історії Брюннліцу радіотехніки Зенон Шенвіх і Артур Рабнер лагодили то один, то інший приймач Оскара. У зварювальній майстерні Зенон о другій ночі слухав через навушник новини з «Голосу Лондона». Під час нічної зміни зварювальники вмикали нічний випуск. Один з есесівців, який мав передати повідомлення до адміністрації, побачив трьох із них навколо приймача.

— Ми його лагодили для гера директора, — сказали вони есесівцю. — Оце хвилину тому полагодили.

Трохи раніше того року в’язні очікували, що Моравію звільнятимуть американці. Та оскільки Ейзенхауер так і стояв на Ельбі, тепер було зрозуміло, що визволителями стануть росіяни. Найближчі до Оскара люди серед в’язнів складали лист івритом з поясненнями, хто такий Оскар і що він зробив. Такий лист міг стати в пригоді, коли показати його американським військовим, серед яких було не лише чимало євреїв, а навіть польові рабини. Отже, вважали життєво важливим, щоб гер директор якось пробився до американців. Частково рішення Оскара було продиктоване характерним центральноєвропейським уявленням про росіян як варварів, людей химерної віри і сумнівної людяності. Але крім того, якщо деякі з повідомлень зі сходу правдиві, то для такого остраху були розумні підстави.

Та це не ослабило Шиндлера. Він був насторожі й гарячково чекав новин про капітуляцію Німеччини на BBC під ранок сьомого травня. Та війна в Європі мала закінчитися опівночі наступної ночі: то був вівторок, восьме травня. Тоді Оскар розбудив Емілію, безсонного Штерна теж погукали до кабінету святкувати разом із директором. Штерн бачив, що Оскар тепер почувався впевненим щодо гарнізону СС, але не на жарт схвилювався б, коли б знав, як та впевненість виявиться наступного дня.

У цехах в’язні займалися звичними справами. Вони навіть працювали краще, ніж в інші дні. Але близько полудня гер директор зруйнував усю імітацію діяльності, передавши переможну промову Черчилля через гучномовець на весь табір. Лютек Файґенбаум, який розумів англійську, так і завмер, вражений, біля верстата. Для багатьох ґелґотання і гарчання голосу Черчилля було першою зустріччю з мовою, якою вони розмовлятимуть у Новому Світі. Символічний голос, на свій лад знайомий, як голос загиблого фюрера, докотився до брами і здійнявся до вишок, але есесівці поставилися до нього тверезо. Вони вже не дивилися в табір. Їхня увага, як і Оскара, тільки значно гостріше, була зосереджена на росіянах. Як було сказано раніше в телеграмі від Гассебрьока, вони зараз мали діяти в густих зелених лісах. На чатах опівночі вони вдивлялися в чорне обличчя лісу, гадаючи, чи немає там партизанів. На вишках їх тримав вибагливий обершарфюрер Моцек, але й почуття обов’язку теж. Адже обов’язок, як багато хто з їхніх начальників скаже на суді, був духом СС.

У ці неспокійні два дні між проголошенням миру і його сповненням один із в’язнів, ювелір на прізвище Ліхт, робив подарунок для Оскара, щось більш незвичайне, ніж металева коробочка для запонок, яку подарували директорові на день народження. Ліхт працював із рідкісною річчю — золотом. Дав це золото йому пан Єрет, той самий господар фабрики ящиків. Було вирішено — це знали навіть переконані марксисти-будзинці, — що Оскар після півночі має тікати. Виникла думка влаштувати директорові гідні проводи, і готуванням їх зайнялося найближче оточення Оскара: Штерн, Фіндер, Ґарде, Бейські, Пемпер. Дивовижно, але коли вони ще самі не були певні, чи побачать мир, хвилювало їх, як зробити гідний прощальний подарунок.

Під рукою в них, однак, були тільки ті метали, що використовувалися на виробництві. Саме пан Єрет запропонував, де взяти дещо краще. Він відкрив рота і показав свій золотий міст. Коли б не Оскар, сказав він, ця штука однаково дісталася б есесівцям. Лежали б мої зубки десь на їхніх складах укупі з золотими іклами яких-небудь невідомих добродіїв з Любліна, Лодзі та Львова.

Звичайно, то мав бути відповідний дар, і Єрет наполягав на ньому. Зняв у нього міст в’язень, який колись