Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

Я оскаженіла від люті. Горлопанила на Деде, що та не помітила, як її сестра, за давньою звичкою, вирішила поцупити те, що було дороге їй.

– Як ти могла не бачити, як могла не зупинити її! Ти ж така розумна – й дозволила малолітній хитрюзі обвести себе круг пальця!

Потім побігла сходами вниз й сказала Лілі:

– Твій синок поїхав не сам, він забрав із собою Ельзу!

Та здивовано вирячилася на мене:

– Ельзу?

– Ага, Ельзу! А вона – неповнолітня. Ріно на дев’ять років за неї старший. Клянусь Богом, зараз піду до поліції й подам на нього заяву!

Ліла розреготалася. У її сміху не було злості, хіба що недовіра. Реготала й приказувала:

– Ну, ти поглянь, яке стерво, я його недооцінила! Зумів закохати в себе обох синьйорин, аж не віриться! Лену, ходи сюди, сядь на хвилинку й заспокойся. Якщо подумати, тут більше причин для сміху, аніж для сліз.

Я закричала у відповідь на діалекті, що не бачу ніяких причин для сміху, що вчинок Ріно – справжній злочин, і я негайно йду до поліції. Тоді вона змінила тон, вказала мені на двері й промовила:

– То йди, іди собі, чого чекаєш!

Я пішла, але вирішила не поспішати з поліцією, повернулася бігом додому, перестрибуючи по дві сходинки. Гаркнула Деде:

– Ану, швидко кажи, куди подалися ті двоє капосників! Кажи негайно!

Та перелякалася, Імма заткнула вуха руками, але я не заспокоїлася, аж поки Деде не зізналася, що Ельза познайомилася з болонським приятелем Ріно, коли той приїжджав до нашого району.

– Ти знаєш, як його звати?

– Так.

– У тебе є адреса, номер телефону?

Вона затремтіла, уже збиралася видати мені інформацію. Але попри ненависть до Ріно і ще більшу – до сестри, вирішила, що це непорядно, і замовкла.

– Я й сама дізнаюся! – верескнула я і взялася нишпорити в її речах, перевернула всю квартиру. Врешті зупинилася. Поки я шукала якусь записку або нотатки в особистому щоденнику, то побачила, що не вистачає дечого іншого. Зникли всі гроші, які я зазвичай клала до шухлядки, а ще – усі мої прикраси, навіть материн браслетик. Ельза завжди його дуже любила. Казала напівжартома-напівсерйозно, що бабуся, якби писала заповіт, залишила б його їй, а не мені.

28

Те відкриття ще більше мене розлютило, і Деде таки дала мені адресу й номер телефону. Коли вона нарешті здалася під моїм рішучим натиском, то, сповнена ненависті до самої себе за слабкість, крикнула, що я – така сама, як і Ельза, ми обидві нікого не поважаємо. Я цитьнула на неї й вхопилася за телефон. Приятеля Ріно звали Морено, я стала йому погрожувати. Заявила, що знаю про його торгівлю героїном і влаштую йому стільки проблем, що його навіки посадять до в’язниці. Але нічого від нього не дізналася. Він клявся, що про Ріно нічого не знає, що пам’ятав Деде, а от мою другу доньку Ельзу ні разу не бачив.

Я повернулася до Ліли. Вона відчинила, цього разу вдома був ще й Енцо, який запросив мене сісти й говорив розважливо. Я заявила, що негайно їду до Болоньї й командним тоном наказала Лілі їхати зі мною.

– Немає потреби, – відповіла вона, – як тільки розтринькають усі гроші, самі повернуться.

– Скільки грошей поцупив у тебе Ріно?

– Ніскільки. Він добре знає: якщо візьме хоч ліру, я йому всі кістки переламаю.

Я відчула себе приниженою. Буркнула:

– Ельза забрала всі гроші й прикраси.

– Бо ти її погано виховала.

Енцо дорікнув їй:

– Припини!

Вона різко відрубала:

– Як хочу, так і розмовляю. Мій син наркоман, неосвічений, говорить і пише погано. Мій син ледар, на нього всі шишки летять. А врешті виявляється, що краде гроші її донька. І зраджує сестру теж її Ельза.

Енцо сказав мені:

– Я поїду з тобою до Болоньї.

Ми вирушили автівкою, їхали цілу ніч. Я тільки-но повернулася з Рима, та подорож у машині мене втомила. Біль і злість забрали в мене всі сили, і тепер, коли напруга почала спадати, я почувалася виснаженою. Коли ми з Енцо виїжджали з Неаполя на швидкісну трасу, на зміну злості прийшли тривога за Деде, бо я покинула її в жахливому стані, і за те, що могло статися з Ельзою. Прийшов сором за бридку поведінку, яка налякала Імму, за те, як я розмовляла з Лілою, геть забувши, що Ріно її єдиний син. Я не знала, чи варто телефонувати П’єтро до Америки й просити негайно повертатися, не знала, чи треба звертатися до поліції.

– Ми самі все владнаємо, – відповів Енцо з награною впевненістю, – не хвилюйся. Немає потреби шкодити хлопцеві.

– Я не хочу заявляти на Ріно, – пояснила я, – я лише хочу, щоб знайшли Ельзу.

То була правда. Я бурмотіла, що хочу повернути доньку, привезти її додому, скласти валізи й ні на мить не залишатися в тому домі, у тому районі, узагалі в Неаполі.

– Який сенс сваритися з Лілою, хто краще виховав дітей і хто винен: її син чи моя донька? У мене на це немає ні сил, ні бажання.

Енцо довго слухав мене мовчки. Нарешті взявся виправдовувати Лілу, хоч я давно відчувала, що він на неї злий. Він не говорив про Ріно, про проблеми, яких він завдавав матері, а згадав про Тіну. Сказав:

– Якщо дитинка померла, не стало її, то рано чи пізно ти з цим примиряєшся. Але коли зникає, коли ти не маєш про неї жодної звістки, то все в житті летить шкереберть. Повернеться Тіна чи ні? Повернеться живою чи мертвою? Щомиті, – бурмотів він, – щомиті гадаєш, де вона. Жебракує на вулиці? Живе в заможній бездітній родині? Її змушують робити ганебні речі, а потім продають фото й фільми? Її вбили, а серце пересадили іншій дитині? А останки поховали чи спалили? Чи лежить десь ціла під землею, бо загинула після того, як її викрали? А якщо ні сира земля, ні вогонь її не забрали і вона росте невідомо де? Яка вона тепер, якою стане? Якщо зустрінемося з нею, чи впізнаємо? А якщо й впізнаємо, хто поверне нам усе те, що ми в ній утратили, що з нею відбувалося, коли нас не було поряд, коли Тіна почувалася покинутою змалечку?

Якоїсь миті, коли Енцо говорив, як завжди, незв’язно, але палко, я помітила у світлі фар сльози на його очах. І збагнула, що він говорив не тільки про Лілу, а й про власний біль. Та подорож мала для мене важливе значення. Мені й досі важко уявити собі такого чутливого чоловіка, як Енцо. Спершу він розповів, що протягом останніх чотирьох років Ліла щодня і щоночі щось постійно шепотіла