Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

було приємно, не викликало мук совісті, як то траплялося зі слабкішою жертвою, наприклад Пасквале. Надя могла справді так міркувати. Як же все змізерніло з роками: викладачка Ґальяні, її квартира з видом на затоку, її тисячі книжок, її картини, інтелектуальні розмови, Армандо і сама Надя! Вона була така гарненька, така вишукана, коли я вперше побачила її біля школи разом із Ніно і коли вона вітала мене на святі у гарному батьківському помешканні. Було щось захопливе в тому, як вона відмовилася від усіх привілеїв заради абсолютно нового світу, в якому змогла б показати себе в зовсім іншому, принаднішому вигляді. А що тепер? Шляхетні прагнення тієї відмови розвіялися. Залишилися жах від даремно пролитої крові та безславне намагання скинути вину на бідолашного колишнього каменяра, що колись був для неї взірцем нового гуманізму, а тепер, як і всі інші, служив лише для того, щоб звести до мінімуму, якщо не списати, власні провинності.

Я розхвилювалася. Дорогою до Неаполя думала про Деде. Відчувала, що вона от-от скоїть безглуздий вчинок на кшталт Надиного, на кшталт тих, що віддаляють нас від самих себе. Був кінець липня. Напередодні Деде на відмінно склала випускний іспит. Вона була з родини Айрот, була моєю донькою, мала природжений розум і не могла не здобути успіху. Скоро вона піде ще далі, ніж я та її тато. Те, що я здобула завдяки старанності та везінню, вона зуміла досягти й ще досягне без особливих зусиль, за правом народження. А замість цього що вона вбила собі в голову? Освідчитися в коханні Ріно. Потопити себе разом із ним, відректися від усіх переваг, загнобити себе з почуття солідарності та справедливості, із чистого захоплення тим, що не має з нею нічого спільного, бо в нерозбірливому бурмотінні того хлопця їй вчувалася якась геніальність. Несподівано для самої себе я поглянула в дзеркальце заднього виду й спитала в Імми:

– Тобі подобається Ріно?

– Мені – ні, він подобається Деде.

– А ти звідки знаєш?

– Мені Ельза сказала.

– А Ельзі хто сказав?

– Деде.

– А чому Ріно тобі не подобається?

– Бо він дуже бридкий.

– А хто тобі подобається?

– Татко.

Я помітила в очах Імми відблиски того світла, що супроводжувало образ її батька. «Світло, – подумалося мені, – якого Ніно ніколи б не мав, якби кинувся у прірву слідом за Лілою. Те саме світло, яке Надя втратила назавжди, зірвавшись у провалля з Пасквале. І те світло, яке навіки полишить Деде, якщо вона зіб’ється з дороги й рушить за Ріно». Я раптом із соромом відчула, що розуміла й виправдовувала роздратування Ґальяні, коли вона побачила свою дочку на колінах у Пасквале, розуміла й виправдовувала Ніно, коли він кинув Лілу, і навіть розуміла й виправдовувала Аделе, якій довелося змиритися і прийняти мене, коли її син зі мною одружився.

26

Повернувшись до району, я негайно подзвонила у Лілині двері. Вона здалася мені байдужою, відповідала неохоче, але останнім часом я часто бачила її такою, тому це мене не надто стривожило. Я розповіла їй у найменших дрібницях все, що сказав мені Ніно, і лише наприкінці переказала їй застереження, що стосувалося її особисто. Запитала в неї:

– Надя справді може завдати тобі шкоди?

Вона зневажливо скривилася:

– Можна завдати шкоди, лише коли людина когось любить. А я вже давно нікого не люблю.

– А як же Ріно?

– А Ріно поїхав геть.

Я відразу подумала про Деде та її плани й перелякалася:

– Куди?

Вона взяла зі столу записку, простягнула мені, бурмочучи собі під ніс:

– Як добре він писав змалечку, а тепер – поглянь! – знову став безграмотним!

Я прочитала записку. Ріно досить безладно писав, що йому все остогидло, обзивав всіляко Енцо і заявляв, що їде до Болоньї до свого товариша, з яким познайомився в армії. Усього шість рядків. Ані згадки про Деде. Моє серце ледь не вилетіло з грудей. Отой кривий почерк, орфографічні помилки, незграбний синтаксис – що це може мати спільного з моєю донькою? Навіть його мати почувалася розчарованою, вбачала в ньому свої нездійснені мрії, свою поразку, можливо, навіть якесь передбачення: ось що сталося б із Тіною, якби вона не зникла.

– Він сам поїхав? – запитала я.

– А з ким йому їхати?

Я недовірливо похитала головою. Вона прочитала в моїх очах страх і посміхнулася:

– Ти боїшся, що він поїхав із Деде?

27

Я кинулася додому, Імма – за мною. Забігла, покликала Деде, гукнула Ельзу. Ніхто не відповів. Я поспішила до кімнати, у якій спали й училися мої старші доньки. Застала там Деде, вона лежала на ліжку з червоними від сліз очима. Я полегшено зітхнула. Подумала, що вона, напевно, освідчилася Ріно, а він її відштовхнув.

Я не встигла й рота розтулити: Імма, не усвідомивши душевного стану сестри, відразу завзято почала розповідати про свого батька. Але Деде обірвала її, грубо обізвавши на діалекті, скочила на ноги й розплакалася. Я кинула лагідний погляд на Імму, щоб та не ображалася, і м’яко звернулася до старшої дочки:

– Знаю, що ти страждаєш, добре знаю. Але все минеться.

Вона відреагувала занадто бурхливо. Оскільки я ніжно гладила її по голові, вона різко відсторонилася й вигукнула:

– Що ти верзеш? Нічого ти не знаєш, нічого не розумієш! Думаєш тільки про себе і про ті дурниці, що пишеш!

Потім простягла мені аркуш у клітинку, а точніше, кинула мені його в обличчя й вибігла з кімнати.

У Імми, як тільки вона зрозуміла стан сестри, теж на очі навернулися сльози. Я пробурмотіла, щоб чимось її відволікти: «Поклич Ельзу, поглянь, де вона!» А сама розгорнула аркуш: схоже, то був день записок. Відразу впізнала гарний почерк своєї другої доньки. Ельза зверталася до Деде. Пояснювала, що серцю не накажеш, що Ріно вже давно був у неї закоханий, а вона сама пройнялася до нього почуттями поступово. Усвідомлювала, звичайно, що завдавала їй болю і дуже шкодувала, але разом із тим добре знала, що, відмовляючись від коханого, не зможе залагодити справу. Потім зверталася до мене, і тон листа ставав іронічним. Писала, що вирішила покинути школу, що мій культ навчання здавався їй дурницею, що книжки не роблять людей добрими, але добрі люди часом пишуть добрі книжки. Наголошувала, що Ріно – добрий, хоч за все життя не прочитав жодної книжки, і згадувала, що її батько – теж добрий і написав чудові книги. Ота думка про книжки, людей та доброту на цьому й закінчувалася, про мене не було ні слова. Наприкінці вона тепло зі мною прощалася й просила не дуже на неї гніватися, адже Деде з Іммою зможуть подарувати мені ту радість, на яку вона не спромоглася. А молодшій