Читати книгу - "Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон"

А такі дівчатка як я не питають, чи він певен у її провині, їх цікавить інше, бо я уявила, як хтось, не обов’язково Петра, руйнує той міст Золоті Ворота, що ми з мамою зібрали за ніч, з паличок для морозива... О, я б вбила за це.

— І що ти втнув у відповідь? — його брови здійнялися вгору, немов я бовкнула щось абсурдне. — О, облиш, ти сам сказав, що тобі після цього урвався терпець. То як ти помстився? Не змушуй мене чекати, Тоні.

Він вишкірився.

— Ну, якось вона лишилась в нас на ніч перед школою. Й тоді я дістав жуйку, яку зберігав саме для цього моменту… Полуничну, між іншим, три пачки, в мене після тої ночі ще тиждень боліла щелепа, — пожалівся бос. — Її підстригли так коротко, що у школі поповзли чутки, нібито в неї воші. Ну гаразд, можливо для цього я запросив декого з її школи на побачення. І її до кінця навчального року кликали Мурашником. І як ти розумієш, після цього усе ставало дедалі гірше, — розвів він руками.

Соретті допитливо глипнув на мене, немов хотів пересвідчитись, чи не збираюсь я дати від нього драпака.

Але ні, навпаки, я вирішила, що це слушний момент, щоб поділитись з ним своїми здогадами. Ну не втішати ж мені його через минуле, їй-богу? А якщо вже розповідати про мої підозри, то саме босу.

— Мені здається, ваш батько сподівається, що ти зіпсуєш їй весілля і воно не відбудеться.

Тепер вже я спостерігала за босовою реакцією.

Та він лише знизав плечима.

— О, не переймайся, Ліззі, я припускав це. Власне, я й справді збираюся його зіпсувати, — зловісна посмішка прикрасила його вуста. — Або ні. На жаль, обставини залежать не лише від мене, а передбачити хід думок тої тварюки вкрай важко.

— Як на мене, нехай одружуються, — гмикнула я. — Так, я пам’ятаю, ти не хочеш віддавати їй ресторани, але ж вони з Джаспером одне одного варті, еге ж?

Жодного разу, поки я працювала й жила в нього, Бартолом’ю-п’ятий не згадував Петру, ніби в нього немає ані дівчини, ані нареченої. Їй, схоже, також було начхати на те, чим він займається у вільний час. Аж поки в нього з носа не заюшило після зустрічі з моїм кулаком.

— І що потім? — жахнувся Соретті. — На Мангеттен чекає нове покоління пихатих почвар?

Отакої! То в ньому хто заговорив? Сплячий супергерой?

— То ти й долею Мангеттену переймаєшся?
— Ні, — розсміявся Тоні, хитаючи головою. — Це збіговисько розпещених вилощених дуп я не рятуватиму, лише свою спадщину.

Схоже, він дійсно зневажав майже усіх з мангеттенської еліти, не тільки Емброуза чи Віктора, чи Джаспера. Зневажав, користувався ними задля зиску чи розваги, але так чи інакше усе одно був таким самим розперезаним багатієм.

Тільки розумнішим й чуйнішим за інших.

— А чому б тобі не відкрити власний заклад? — раптом запропонувала я, як тільки ця думка блимнула у мене в голові уперше. — З тими стравами з родинної кулінарної книги, наприклад.

Бос скосив очі на мене. Сердився він чи ні, я не зрозуміла, та про всяк випадок потягнулася до другого ґудзика.

— Вибач, забула.

Й розстебнула його. Але ментолове мереживо Соретті бачити ще не міг. І це, мабуть, його дратувало дужче ніж моя пропозиція.

— Бо я маю план, — відповів він, зітхнувши.

Ох, знов цей його план. Трясця!

— Агов, не закочуй очі, Елізабет, — дорікнув Тоні, побачивши, як я скорчила маркітну пику, — справді маю. І досить непоганий. Усе, від чого батько відмовлявся роками: кейтеринг, майстер-класи, ремонт, врешті-решт. Різний концепт в кожному ресторані... Усе це я втілю у життя. О, і, до речі, вписати тебе в нього?

— Тобто?

Шматочок сиру, який я підчепила пальцями й збиралася з’їсти, повернувся назад до пластикового контейнера.

— О, хвилинку…

Соретті і собі квапливо розстібнув ґудзика на синій сорочці, ніби щось в його волохатих грудях могло спонукати мене до відповіді на паскудне питання, яке я б воліла проігнорувати.

— Коли ти збиралася попросити мене підшукати тобі роботу? Я ж буквально знаю усіх.

Гаразд, час і собі прополоскати рота просеко.

— Ем, мабуть, ніколи, — ще відчуваючи поколювання бульбашок на язиці, сказала задумливо я. Бо я й справді не розглядала такий варіант.

— Чому?

Припускаючи, що він не отримає відповіді, навіть якщо лишиться без трусів просто тут і зараз, Тоні вирішив зайти з іншого боку. Потягнувся до мене, намагаючись пригорнути мене.

Усе ще розслаблена, нехай і збентежена тим, де спинилась наша розмова, зрештою я просто перебралася до нього на коліна, бо після вчорашнього й досі відчувала нестачу його дотиків.

— Що поганого в тому, що я можу допомогти тобі, Бессі? — знов повторив своє питання бос. — Нічого обурливого в цьому немає. І ніякі межі ми поки не розсуваємо. Звичайна справа. Мабуть, дозволена навіть Біблією.

Я відвернула голову й дивилася на пісок, аж поки Соретті не узяв в долоні моє лице й не змусив поглянути на нього.

— Бо я уявлення не маю, що хочу робити в майбутньому, — неохоче зізналася я. Неохоче тому, що навіть собі не говорила цього. — Спочатку моєю метою була втеча з дому. Тепер — погашення студентської позики. І так зручно, що, доки я не покінчу з нею, цим можна не перейматися. А ще ти ж намагаєшся прив’язати мене до себе, еге ж? Як своїх друзів.

Я зеленого поняття не мала, чи можна казати при босові це вголос, чи його нездатність відпускати людей — таємниця, яку Орден Феніксу з Бронксу оберігає наче один з горокраксів.

— Що за дурниці! — сердито гарикнув Тоні. — Кірстен змалечку мріяла бути шеф-кухарем, а Лука… Він, так само як ти, не знає, чим хоче займатися. Його родина розпланувала його життя ледь не з народження, і він бунтує, тиняючись по тимчасових роботах. Ну і тим самим допомагає мені. Ну от скажи, що поганого станеться, якщо, скажімо, я запропоную тобі місце Петри? Коли отримаю «Рубіросу», звісно. Командуєш ти відмінно, хіба ні? Й тобі подобається бути піді мною, — на цих словах його великий палець ковзнув по моїх губах, і йшлося вже геть не про роботу. — От і виходжуватимеш по моєму ресторану в облягаючих сукнях, зводячи мене з розуму.