Читати книгу - "Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон"

— Нікого я не ховав, — форкнув Тоні. Й застогнав, сунувши пальці ніг у пісок. — З Сильвією ти познайомилася раніше. А Кірстен з Лукою постійно стирчать в ресторанах. Останній ще собі забавку здибав з тою сусідкою.

Мені здалося, чи він трішки зневажливо бурчав? І що це? Ревнощі? Турбота про друга? Або взагалі сум за старими часами, коли він так само шукав — і неодмінно знаходив — пригоди на свій прутень.

— Цікаво, хто вона, еге ж? — тицьнула я його в плече.
— Страшенно, — мученицьким тоном зізнався Соретті. Звісно, учора головною зіркою вечора була я, тому допит Луки довелося відкласти. — Але я все одно дізнаюся усе про неї.

Ага, у найдрібніших подробицях й, мабуть, не обов’язково від Луки. Я б не здивувалася, якщо виявилося, що окрім шпигунів в батькових ресторанах, Тоні має ще власне детективне агентство. З його хистом до усіляких винюхувань та інтриг.

— Тож в тебе більше не лишилось таємниць від мене? — насправді, я не збиралася перемикати увагу на бідолашну, на котру і без мене звалилася ще одна італійська халепа. Я воліла хоча б приблизно розуміти, до чого мені готуватися ще.

Відкинувши голову назад, Тоні розсміявся. Тоді глипнув на мене. За темними окулярами не було видно його очей, але його безмежний магнетичний вплив на мене все одно відчувався. Ще б пак, після такої ночі. Найшаленішої з усіх, котрі ми провели разом.

— Та ні, ще кілька є. Але вони не такі значущі.

Я поморщилася. Від вітерця біля води волосся розтріпалося, й тепер невеличке пасмо час від часу лоскотало кінчик мого носа.

— І ти, звісно, залишиш їх при собі?

— Ніби в тебе немає таємниць від мене, Лізбет.

Ні, завдяки Джованні нібито з’явилась одна, але я не збиралась зберігати її вічно. Ну гаразд, ще іноді, коли я певна, що Тоні не повернеться додому до вечора, я вдягаюся і прибираю у пентхаусі в зручному одязі. Але це трапляється вкрай рідко.

— Тобі з мого профілю в агентстві відомо усе, навіть коли в мене місячні. Які таємниці, Тоні? — закотила я очі й запхала до рота виноградину.

— О так, в нас ще тиждень, — багатозначно промуркотів бос, всміхаючись однією з найрозпусніших своїх посмішок. Ніби це не звична щомісячна справа, а кінець світу за сім днів, й нам треба встигнути натрахатись як слід. — Ну справді, Бессі, чого такого тобі невідомо про мене? Що в мене було багато жінок? Не таємниця, ти ж сама випроваджувала їх з мого ліжка. Що переді мною й моїми ресторанами стоїть дурнувата таткова умова? Це ти також знаєш.

Вирішивши теж роззутися, я підігнула ноги до себе, але зупинилась. Обійняла коліна й спитала, дивлячись уперед, на блискітки від сонця, що розходилися хвилями, ніби риб’яча луска:

— Після чого ви з Петрою почали воювати?

Соретті відмахнувся. Й скрутив своїми спритними пальцями рулетик зі шматочка шинки, щоб вкинути його до рота зразу увесь.

— О, це не таємниця, я просто волію не згадувати про цю паскудь.

Так, без необхідності він про Петру не говорить, але дещо мені усе-таки хотілося прояснити.

І я досить уважно слухала його вночі — принаймні, спочатку, — і вже мала козир, щоб переконати боса трішки відкритися. Дякую, Сильвіє, мереживо справді згодилося.

— А якщо тебе заохотити трохи?

Я невимушено розстібнула верхній ґудзик лляної блакитної блузки. Й кокетливо осміхнулася Тоні.

Він зняв окуляри й поклав їх поряд із собою, карі очі миттєво спалахнули цікавістю.

— Маєш щось для мене, любонько Бессі?

— Тільки якщо ти маєш для мене кілька оповідок. Не штибу ахінеї з пнем, — зауважила я.

Темний погляд ковзнув до моїх грудей, ніби його власник намагався просканувати крізь тканину, яка ж там на мені білизна, й відтак не розповідати нічого, та ті трусики, що постраждали вночі, схоже, переконали Тоні, що відвертість матиме щедру винагороду.

Й він здався, провівши долонею по волоссю. Потім наповнив свій келих, — мабуть, шкодуючи, що за кермом й не може випити більше тобто нажлуктитися як зазвичай, бо про крижане стерво без випивки розмовляти неможливо, а ще краще додавати в неї святу воду про всяк випадок, — й прополоскав рота просеко.

— Мене з дитинства привчали шанувати жінок, та це й нескладно, бо ви неймовірні, — на його чергове підморгування я ніяк не відреагувала, хоча в задумах Тоні піді мною, мабуть, вже мала палати ковдра, яку ми розстелили на піску. Щось в цьому вихованні пішло не так, враховуючи дивовижну здатність боса вдаватися до склерозу після сексу на одну ніч. — Тому спочатку мені було байдуже на неї і її існування взагалі, — так, з його ставленням до матері Петри я не здивована. — Я не любив її, не тішився з думки, що маю молодшу сестричку, але й не ненавидів її також. Це прийшло після того, як та лярва почала змалечку прищеплювати їй думку, що вона вища і краща за всіх, і особливо — за мене, й нібито тільки вона має право отримати спадщину Соретті — на той час це були два ресторани: «Вітторія» та «Орегано». А батько… — він стенув плечима, — ну, він навмисне не помічав ворожнечі між нами, й примушував мене гратися з нею, глядіти її, коли вона приїздила до нас, і на всі мої благання й ультиматуми лише повчав, що вона — моя рідня, і мені має бути за щастя дбати про неї й проводити з нею час, — Тоні схилився вперед і почав вимальовувати щось на піску вказівним пальцем. — Типова батьківська помилка, гадаю, — вважати, що брати і сестри автоматично обожнюють одне одного.

Бос змовкнув на деякий час, і я не порушувала тишу, що запанувала між нами. Чекала, поки він заговорить знов. Краще не тиснути, щоб отримати відповіді, нехай це й важко іноді.

— Я терпів її, аж поки одного разу ця паскуда не зіпсувала мій шкільний проєкт. Я знав, що це вона. Знав, — Тоні повернув голову до мене й повторив це, ніби я також сумнівалася, як свого часу — Великий Джо, який, мабуть, йому не повірив, — але не міг довести, бо ж, розумієш, «такі дівчатка як Петра не витрачають часу на капості».