Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

хоч і місячні, були сірі й непроглядні. Тепер Дмитрик ще більше був відрізаний від усього. Ялина та її розгалуження, величезні сухі гілки, були вкриті памороззю, дерева внизу в лісі покривалися щораз густішим інеєм. Поволі туман почав рідшати, і блакитне світло пробивалося, немов крізь прозорий муслін. На саме Різдво тумани вже розбилися на безмежну блискучу куряву інею. А коли вийшло сонце з-за Долу чорного, Дмитро побачив диво, якого перед тим не бачив ніколи в житті. Сонце виглядало, як яйце, сповите легкими покровами й опонми, наче пеленами. А по цілому небу котилися і ясніли величезні сонячні кола, півкола та круглі веселки. Вони були сполучені з сонячним ядром, наче золотими пучками струн. Коли ж сонечко підійнялося вище, заслонилося на мить, а потім, замість сонця, вийшов великий сонячний хрест, розлився широкими крилами проміння, довго палав на всьому небі, вкритому срібною прозорістю туману й інею.

Тоді Дмитрик побачив у тому знак, що у день, коли народилося Святе Дитя, саме сонце перемінилося.

Він згадав престару батьківську, родову молитву. Упав на сніг, на коліна. Кричав, співав і шепотів молитву, яку відтоді повторював завжди. А кому дано було й у наші часи підслухати, як на високих полонинах туманним ранком пастухи моляться навколішки до сходу сонця – то урочисто виголошуючи старі заклики та закляття, то вільно й довірливо говорячи з сонечком, – той міг почути в їхніх словах ту молитву, ті викрики Василюкового смутку.

Так тоді молився Василюк:

Лелю19 – Сонечко!

Серденько лелькове, вітцівське, злотострунне!

Сходиш з-за Каменя Писаного, з-за Лелькової гори.

Морем сонячним розливаєшся на Синиці – Церкві таємній.

Плинеш плаями світлистими над Голови, над хату вітцівську.

Ховаєшся за Чорногору.

Блискаєш і смієшся! Граєш у трембіти ангельські! Дзвоном на службу Божу закликаєш.

І бачиш! Пропалюєш святим оком!

Темноти розтинаєш, сутінки вимітаєш, у куряві сонячній розвіваєш!

Трави – годуєш,

Худобиною благословляєш,

Кліті наповняєш,

Колиски освячуєш —

Лелю, Лелечку – сонечко вітцівське! Василюкове!

Злотострунне!

Коли він так відмовляв батьківську молитву, побачив сірі вітцівські очі, згадав голос свого леля. Чи ж кличе його тепер? А може, мандаторські слуги знущаються зі славного старця?

Він знову простягав руки до сонечка і так до нього гаряче промовляв:

Ходиш у панцерах золотих, у бляхах мосяжних і зброях.

Ступаєш кроком страшливим.

Крила хрестаті розгортаєш. Або кіньми рвеш зміїними. Твоя воля!

Самостріли на півнеба натягаєш. Мечеш стріли вогняні!

Хворість спалюєш, топчеш духи нечисті.

Сонечко, господи юнацький! Святий, кріпкий, святий, безсмертний.

Задзвони панциром! Збуди грізні струни громові! Страть одну стрілу Божу сонечкову! Хоч іскру з копит змійових!

Удар нею! Врази живодерів рід! Злодійських щурів із нір! Плем’я темряви, на чуже зерно ласе!

Почуй мій голос! Як мушки співанку, бриніння божої корівки.

Даруй твоїм дітям несвідомим, дітям нерозумним, але вірним. – Твоїм дітям сонечковим!

Повчи нас, сонечко! Мудрості святої долий!

І поверни стару свободу.

Лелю! Сонечко.

Так вітав Дмитрик у день Різдва Господнього Боже Дитя сонечка. І таку мав коляду в зимарці на Льодовій Бабі, коли у селах грали трембіти і скрипки, а люди бавилися гучно та плєсали весело, підносячи топори у танці.

Отак той лисий повістун, Андрійко з Ропи-Урочища (може, щоб помучити людей), набурмотів нам про ту Дмитрикову самотність, що й кутський кат не розсудив би, що тут наплів повістун, а що сам Дмитрик говорив і думав. Та хоч панські суди хваляться, що все знають, але здається, що якби навіть віднайти ті втрачені кутські акти – важко було б розсудити, які пісні Дмитрик справді склав, які винаходи видумав, які молитви відказував і як йому з тим було на душі.

Бо такі то всі ті акти! Чи їм про молитву знати? Недаремно вони називалися «Чорні книги». Це точно означає: чортівські! Видно, бо панами видумані, справжнє панське святе письмо: про шибениці торочать, про кари і катування знають усе точно. Але з життя людського і духу не вловлять. Ані стільки, як подих курки. Сам коломийський гицель краще написав би про своїх псів.

Натомість про багатьох сміливців та опришків віддавна згадують і говорять повістуни, балакуни та різні пустобрехи – без кінця: як то зимку не одну пересиджував у сховках та зимарках тут або там, на тій або на отій горі. А найбільше люблять оповідати, які ж то винаходи повидумували тоді молодці. Бо кажуть: «Там у тих зимарках вони мали багато часу. Тому було їм коли “модувати” та вигадувати і все це практикувати. І також було коли укладати співанки й музику. Хто до чого мав хист». І навіть називають різні такі винаходи: то сірники сіркові такі великі, як лучина, то ручні млинки для зерна, то таємний брильянтовий камінь, що світиться у темноті, як ліхтар, то повітряні змії, то якісь самохідні вози. І відомо, що деякі новації люди від них перейняли, що завдячують ними опришкам. А деякі моди то вони принесли до нас зі світу, з далеких мандрівок. І тому немудро називати всіх опришків пустаками, як то давніше часом говорили. Бо хоч правда – ті винаходи тільки більше до забави, а не до ґаздування, і, може, люди не так за винаходи вдячні, як за пісні – чому ні? Тому й нині їм належить вдячна згадка.

От якби котрийсь красномовець нам розповів, як до цього ті юнаки бралися, яким було їхнє життя у тих зимарках, що кожен із них робив? Звідки взялися ті думи та вимисли, думки і видумки? З якого насіння, з якого коріння це народилося? Гей! Ніхто нічого не знає.

Тільки наш повістун Андрійко, хоч і лисий, який же мудрий, як йому все відомо! Аж страх бере!

Та лиш би не занадто!

Бо такий уже брехун був би вартий, аби йому язик став дуба під шибеницею, якби раптом почав роздуватися і надимати живіт, якби почав переконувати людей, що здатний точно і правдиво щось оповісти про чиюсь самотність. Бо здається мені, що й сама людина навіть про свою самотність небагато пам’ятає, а про насіння та коріння своїх дум нічого не знає.

* * *

Коли вже наближалася весна, очікування і надія навели врешті Дмитрикові до печери гостей. Говорили до нього голоси товаришів, долітали слова дівчат. А також шепотіли обидва Черемоші, говорили і викрикували. Він не міг би присягнути з певністю, чи, може, сам ці слова вимовляв, чи вони йому приснилися, чи справді звідкись до нього