Читати книгу - "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"

Ії…

— Надії,—внесла поправку суддя. — Надії Карапетян.

— Так, Надії Карапетян… з проханням, щоб вона взяла довідку в себе на роботі… Що вона й зробила. Так на її місці зробив би кожний, — по-газетному закінчив він.

— Хто платив за меблі?

— Я! Хто ж іще може платити за мої меблі?

— Ах ти ж мерзотник! — раптом почув Сідалковський і подумав, що одні й ті ж губи, навіть такі ніжні, як у Ії, можуть так само легко вимовляти і хороші, й погані слова.

— Позивачко Карапетян! Прошу не заважати суду! — строго мовила суддя і знов повернулась до Сідалковського. — 3 вашої репліки я зрозуміла, що за ці меблі гроші платили теж ви?

— Так, — відповів Сідалковський, хоч і відчував що зараз корабель знову наскочить на невидимі для ока рифи.

— Чим же тоді пояснити, або скажемо точніше, як ви поясните суду, що ці гроші в касу постійно вносила Надія Карапетян?

— А де він ті гроші, шарлатан і аферист, міг узяти? — подала й собі голос матуся Карапєт і тут же поплатилась тим, що суддя назвала її на ім'я й по батькові — Євдокією Капітонівною, хоч нові знайомі по залу уже давно знали, що її звуть Муся.

— Ми, як вам відомо, — почекавши, поки суддя заспокоїть матусю Карапєт, продовжив Сідалковський, — до соціології займалися у «Фіндіпоші» селекцією: схрещували ондатру з їжаком…

У залі знову прокотився смішок.

— Це суду не стосується, Сідалковський, — обірвала його суддя, яка, видно, в слові «схрещування» вловила якийсь нездоровий натяк чи насмішку. — Суд цікавить, чому гроші за ваш гарнітур платила Надія Карапетян?

— У мене не було часу, і…

— У вас не було грошей, а не часу, і ви вели спільне господарство! — кинула й своїх кілька слів адвокат і цим самим підставила Сідалковському ніжку: це був той випадок, коли йому та ніжка, хоч і жіноча, не дуже сподобалася.

— Так, платила вона, але гроші мої… З'ясувавши ще якісь дрібнички з Ією, суддя підвелась

і спрямувала свою ходу (Сідалковський відзначив про себе, що досить-таки звабливу) в радчу кімнату.

— Знову запахло кавою, Грак, — тихо прошепотів він, підбадьорюючи сам себе.

— Спочатку пахне кава, а потім пахнуть гроші! — відповів йому так само тихо Грак.

— Не каркайте, ви ж не ворона — грак! — І поцікавився: — Як вам суддя?

— Місцями непогана!

— Фу! Грак! Як негарно з вашого боку. Особливо в тому випадку, якщо цей процес буде за мною. А втім, що з вас візьмеш? Я й забув, що у вас ветеринарна освіта…

Сідалковський замовк на півслові. До високого столу піднімалася суддя. Що вона там читала, що говорила — Сідалковський не чув. Був певний в одному: процес програно. І програно безповоротно…

РОЗДІЛ XXX,
у якому Грак і Понюхно нарешті вивішують нове гасло, а при цій події відбуваються й інші, що стосуються чергового по вокзалу та пристанційного індика, магазину «Богатир», шашликів з осетрини, двох цигарок, німецького казанка, більярдної кулі, висотної хвороби і пам'ятника у вигляді пляшки

Іраклій Йосипович Понюхно ходив по фіндіпошівських кабінетах і формував громадську думку.

— Стіни вуха мають, — казав він. — Найкраща анкета в Мамуні.

— Мамуня — це бандит пера, — відповів йому Сідалковський і демонстративно зачинив перед Іраклієм Йосиповичем двері.

Він, як і решта фіндіпошівців, знав: Понюхно хоче випити за чийсь рахунок. Для цього він вдавався до напрочуд одноманітних засобів: мовляв, я тобі перший сказав, що матимеш премію; або: у тебе найкраще гасло, це я підказав Стратону Стратоновичу… «Йде на жертву!» — коментував у цих випадках Сідалковський. І кожен, пам'ятаючи, що Іраклій Йосипович, як учений секретар, має якесь відношення до розподілу преміальних, мусив ставати такою жертвою. Тим більше, що Понюхно був членом жюрі по преміях і завідував сектором громадської ради якості. Краще, добротніше, привабливіше — таким був девіз цієї ради.

Але сьогодні, як на те, Мамуні у «Фіндіпоші» не було. А Іраклій Йосипович зранку не знаходив собі місця. Усередині в нього пекло, він почував себе немов у пустелі Гобі, йому праглося джерел і родючих оаз…

Понюхно, як ми вже знаємо, був скупердяй, любив випити, але за чужий рахунок. Його робочий день розпочинався з відвідин усіх підряд кабінетів і обов'язкової фрази:

— А ви оце зараз, Євмене Миколайовичу, шашлика з'їли б?

— А чого б і ні? — перепитував Грак.

— А де ж його в біса взяти?

У запасі в Іраклія Йосиповича було ще три жарти. Саме з одного з них він і розпочав сьогоднішній день:

— Євмене Миколайовичу, ви сьогодні що-небудь їли? Грак, якому Стратон Стратонович дав можливість повпрівати над новим гаслом (мовляв, якщо воно буде краще, то Мамунине не вивішуватимуть), на запитання Понюхна не зреагував ніяк. Той повторив:

— Євмене Миколайовичу, я ж вас питаю: ви що-небудь сьогодні їли?

— Лайно я їв, — відповів зло Грак.

— То ви хоч що-небудь їли, а я в роті й ріски не мав.

Грак розізлився, але згадав, що колектив узяв його на поруки, тож сховав свою злість у закуток душі до слушного часу. Всі ці жарти Пія, як називали між собою Понюхна фіндіпошівці, зводилися до одного й того ж: піти і випити склянку шампанського чи кілька кухлів пива, як казав Ковбик після повернення з Парижа, на шар-мак!

Знали фіндіпошівці й інше: Понюхна приваблювало високе місце Хлівнюка. Воно дражнило його, як червоний кашкет чергового по вокзалу пристанційного індика. На місце, яке тимчасово займав Клавдій Миколайович, мітило одразу аж три претенденти — і всі три улюбленці Стратона Стратоновича: Ховрашкевич, Панчішка і Грак. Тепер Грак відпав. Залишалось двоє.

— Боротьба трьох світів, — коментував це змагання Сідалковський, — двох явних і