Читати книгу - "Кримінальне право України. Загальна частина."

Дві форми вини існують і у кримінальному законодавстві ФРН — умисел та необережність. Умисел може бути прямим і непрямим (побічним). Прямий умисел має два різновиди: перший, коли особа усвідомлює своє діяння та його наслідки та бажає як його вчинити, так і досягти передбачуваних наслідків; у другому випадку вважається, що той, хто знає або точно передбачає наслідок, все ж діє, не має права посилатись, що він не бажав передбачуваного наслідку.

Необережність за даним законодавством має місце тоді, коли особа не передбачає, що її діяння відповідає складу злочину, хоча могла це передбачати, а тому й усвідомлювати протиправність своєї поведінки. В теорії права Німеччини розрізняють два види необережності: не усвідомлювана (особа взагалі не передбачає можливості настання злочинного наслідку) та усвідомлювана (особа припускає можливість настання злочинного наслідку, проте вважає, що цього не станеться).

Завдяки пануючій в іноземному кримінальному праві презумпції, за якою більшість людей здатна усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, головна увага у ньому приділяється пошуку тих підстав, що виключають або зменшують осудність. На відміну від попередніх інститутів, поняття неосудності у даній правовій сім’ї здебільшого міститься у кримінальному законі.

За французьким кримінальним законодавством для визнання особи осудною необхідні медичний (відсутність психічного чи нервово-психічного розладу) та психологічний (наявність здатності усвідомлювати або контролювати свої дії) критерії. За § 20 КК ФРН, без вини діє той, хто, вчинюючи діяння, внаслідок хворобливого психічного розладу, глибокого розладу свідомості, недоумства або іншого тяжкого психічного відхилення, нездатний усвідомлювати протиправність діяння чи діяти з усвідомленням його протиправності.

Щодо зменшеної осудності, то, наприклад, за КК Франції вона обумовлена наявністю того ж, що й у випадку неосудності, медичного критерію та дещо зміненого психічного — зниження здатності усвідомлювати або контролювати свої дії.

Загальновизнаним є правило, за яким кримінальне право іноземних держав карає злочинну діяльність, починаючи з посягання (замаху) на злочин, хоча окремі винятки з цього правила все ж існують. Замах на злочин в теорії французького кримінального права визначається як початок виконання злочинного діяння за відсутністю добровільної відмови від його виконання.

Зрозуміло, ще перехід від некараємого (за загальним правилом) готування до злочину до початку його вчинення важко встановити, внаслідок чого у доктрині з цього приводу висловлені різні рекомендації. Більш чітко відповідне положення відтворено у § 22 КК ФРН, де зазначено: на кримінально-каране діяння робить замах той, хто, маючи уявлення про діяння, безпосередньо починає здійснювати склад злочину.

У кримінальному праві даної правової сім’ї розрізняються поняття співучасті та спів виконання. Під співучастю слід розуміти діяльність осіб, які безпосередньо не беруть участь у вчиненні злочину, проте провокують або полегшують здійснення злочину виконавцем, хоча сама по собі ця діяльність ознак злочинного діяння не містить. При цьому за французькими законами розрізняються співучасть у вигляді підбурювання, керівництва виконавцями, надання засобів, допомоги та сприяння вчиненню злочину. Що стосується ФРН, то за її законодавством розрізняються лише вчинення злочину (у формі одноособового виконання, співвиконання та опосередкованого виконання) і підбурювання до скоєння злочину.

Нарешті, у кримінальному законодавстві держав даної правової сім’ї відсутні як загальне визначення, так і вказівки щодо сутності та цілей покарання. У французькій доктрині панують дві головні тенденції з даного приводу. За однією з них покарання — це форма реагування суспільства на злочин, яка має на меті відплату та залякування, згідно з іншою — головними цілями покарання є виправлення та ресоціалізація злочинця.

Що стосується системи покарань та їх видів, то вони в межах розглядуваної правової сім’ї відзначаються значним розмаїттям, тому це питання вимагає самостійного розгляду. Як приклад наведемо, що як у французькому, так і в німецькому кримінальному праві існує покарання на довічне позбавлення волі. Разом з тим передбачено і позбавлення волі на певний строк, максимальний термін якого за КК Франції становить 30 років, а за КК ФРН — 15 років.

Дану правову сім’ю ще інколи називають англо-американською правовою сім’єю, що заснована на загальному праві, рік виникнення якого вважається 1066. Це право мало великий вплив на розвиток правових систем не тільки Великобританії та США, а й Індії, Пакистану та низки країн Африки.

Щодо поняття злочину у правових системах держав цієї правової сім’ї можна зазначити, що законодавче визначення цього поняття або зовсім відсутнє, або у кодексах викладено його формальне визначення. Так, у англійському праві визначення поняття злочину у традиційному розумінні не існує. Під ним розуміють шкоду, спричинену діянням державі та суспільним інтересам. Відсутній у ньому і виключний перелік злочинів, оскільки англійське кримінальне право залишається некодифікованим. Вважається, що воно нараховує загалом більш, ніж сім тисяч складів злочинів.

Зазвичай поняття злочину в англійському законодавстві дається у судових вироках щодо кожного окремого випадку. В більшості сучасних кримінальних кодексів штатів США, навпаки, міститься формалізоване визначення злочину — діяння, яке заборонено нормами кримінального права під загрозою покарання.

За відсутністю загального визначення поняття злочину у кримінальному праві держав даної правової сім’ї не існує єдиної системи ознак цього антисоціального явища. Найбільш суттєвою ознакою злочину в англійському та американському кримінальному праві є наявність у відповідному діянні двох критеріїв — об’єктивного та суб’єктивного.

Об’єктивний критерій, який позначається у доктрині як actus reus, тобто поведінка, що виразилась у добровільній дії чи бездіяльності і спричинила певну шкоду або створила загрозу її спричинення. При цьому мається на увазі цілком конкретні дія чи бездіяльність, оскільки умисел, що не об’єктивований зовні, не підлягає покаранню. Суб’єктивний критерій, що позначається як mens rea, тобто дух вини (або заборонений умонастрій), який певною мірою можна розглядати як різновид поняття вини за континентальним правом. Зрозуміти цей критерій можна, якщо враховувати те, що за англо-американським кримінальним правом існує інститут об’єктивної відповідальності, так званої абсолютної вини, коли кримінальну відповідальність (наприклад, за статеві злочини) встановлено на підставі лише actus reus.

Протиправність як ознака злочину що у континентальному кримінальному праві знайшла відтворення у класичному nullum crimen