Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

Удосвіта наступного дня, 5 травня, поляки почали готуватися до наступу. Потоцький виводив свої хоругви з табору. Він розраховував на успіх, адже мав досить добірних воїнів, але точного числа супротивника він не знав. Крім того, мав потужну артилерію, яка, він був певен, забезпечить йому перевагу.

Гарне це було видовище: хоругви важкої кавалерії шикувалися у три шеренги. У першій шерензі на чудових скакунах сиділи безпосередньо крилаті гусари в розкішних і дорогих обладунках, з витончено накинутими на плечі леопардовими, тигровими, левовими шкурами, що були застебнуті на лівому плечі пряжками з дорогоцінних каменів. Довгі списи, прикрашені прапорцями, однаковими для кожної хоругви, і крила з орлиного або соколиного пір’я, що здіймалися за спиною кожного гусара, справляли незабутнє враження на глядача. Ці крила заважали татарам накидати на вершника аркан, аби стягти його з коня. У деяких гусарів, які були багатшими, дерев’яний остов крил був обтягнутий оксамитом і прикрашений дорогоцінним камінням. Багато гусарів замість шолома вдягали хутряні шапки «мегери», а під обладунки — яскраві жупани з дорогої завезеної тканини. Із шиком були вдягнені й польські жовніри — в однакові блакитні жупани, прикрашені на грудях галуном, а іноземні найманці — в однакові куртки, штани, панчохи й черевики, а їхні капелюхи були прикрашені пір’ям.

Утім, різкий контраст, якщо порівняти з яскравістю й розкішшю уборів польського війська, являли козаки-запорожці, одягнені в прості сірі або білі свитки, короткі жупани й сіряки із грубого сукна або нефарбованої вовни, у шаровари з грубого полотна.

У козацькому коші запорожці вже шикувалися в бойовому порядку, готуючись дати полякам відсіч. Перед ними на білому коні виїхав Хмельницький із напуттям:

— Лицарі-молодці, славні запорожці! Настав час постояти за святу православну віру. Бог вам допоможе! Стійте сміливо проти гонорової польської сили. Нічого нам їх боятися! Та й чого боятися ясновельможного панства, що накинуло на плечі звірині шкури? Звірі завжди відступають перед людьми. Батьки наші наголо їх били, а ви — сини своїх батьків! Тож покажіть свою завзятість, добудьте вічні славу й лицарство. Хто за Бога, за того Сам Господь Бог!

Козаки під керівництвом Кривоноса перші атакували правий фланг польського війська, прагнучи виманити супротивника на відкрите місце. Потоцький хоробро рушив на них відразу всі свої кінні хоругви. Ударили привезені реєстровцями козацькі гармати. Пороховий дим стелився над місцем бою, приховуючи переміщення козацьких військ. Але коли він розсіявся, Стефан, якому не можна було дорікнути в боягузтві, сидячи верхи, з накинутою на плечі леопардовою шкурою, з подивом побачив, що його хоругви тіснять козаки, які налетіли зліва. Ними командував Фелон Джеджалій. Його хоругви почали змішувати свої ряди, утрачаючи бойовий порядок і здатність до опору. Та ще й напередодні пройшов дощ і зм’якшив землю так, що кавалерія змушена була стримувати своїх коней, інакше вони неодмінно ковзали б у багні та падали разом із вершниками.

Раптом іззаду пролунали крики «Алла!» — у тил полякам ударив заздалегідь посланий загін татар. З їхньою появою майже двісті легко озброєних драгунів швидко розвернули своїх коней убік і поскакали до запорожців. Вони теж виявилися українцями! Решта польських хоругв під натиском козаків спішно відступала до табору. Потоцький, спостерігаючи перед собою таку картину, просто озвірів.

— Боягузи! Отара овець! Гірше від заячих ваші серця! — кричав пан Стефан, але намарно — поляки змушені були відступити, інакше були б розбиті вщент. А козаки Кривоноса та Джеджалія люто наступали і змогли закріпитися в кількох місцях на виритому поляками валу. Раптом пішов дощ, порох зволожився, позбавивши обидві сторони можливості використовувати артилерію. Тому ближче до вечора козаки відступили, а військо Потоцького замкнулося у своєму таборі.

Після денної битви в польському таборі настав смуток — перш молодого Потоцького підтримувала надія на підкріплення. Але зрада городових козаків і сьогоднішня невдала атака чітко довели пану Стефану, що, виявляється, не так просто розігнати козацьку сволоту батогами, як він хвалився у Черкасах. Також Потоцький усвідомив, що йому конче необхідне підкріплення, інакше не бачити перемоги, як своїх вух. Із цією метою з польського табору відправили гінця до коронного гетьмана з проханням поспішити на допомогу синові. Але на свій жах поляки згодом побачили свого посланця схопленим козаками — його їм показали здалеку. Повернувся того ж дня до польського табору і спеціально навчений собака-листоноша[102], однак уже з перехопленим заповітним листом. Не залишалося іншого виходу, як спробувати прорватися й відступити.

Наступного дня знову пішов дощ. Порох, який ще залишався в поляків, зрештою змокрів. Козаки знов атакували польський табір, але потім відступили, узявши в облогу, позбавивши доступу до води. Становище ставало дедалі жахливіше.

У цих умовах до поляків несподівано з’явився парламентер із пропозицією перемовин. Порадившись із Шембергом та іншими панами, Потоцький вирішив піти на цей крок — він нічого не втрачав. Зі свого боку він відрядив гусарського полковника Чернецького для участі в перемовинах. Із боку козаків і для забезпечення безпеки польському парламентеру в заручники до Потоцького вирушив Максим Кривоніс.

У козацькому таборі Чернецького зустріли привітно і з усіма почестями. Пригощаючи поляка за похідним столом, Хмельницький заявив:

— Я не хочу губити ваше військо. Учора я не розбив вас лише тому, що не бачу в цьому сенсу. Від вас мені нема чого вимагати — адже серед вас немає жодної високопоставленої особи, якій я міг би викласти наші вимоги і яка передала би їх королю! А молодий Потоцький не вповноважений вирішувати такі питання. То який сенс воювати? Та й на підході велика орда татар — якщо не я, то вони зметуть вас із лиця землі. Ви хоч і католики, проте християни, тому я згоден відпустити вас із миром, але натомість вимагаю віддати нам усі ваші гармати.

Коли про це почув Потоцький, то глибоко задумався. Гордість пана Стефана була уражена: він сподівався здобути легку і стрімку перемогу, а натомість змушений був