Читати книгу - "Генерали імперії"

Маннергейм різко відмовився.

— Що ж стосується реорганізації уряду, то я маю деякі думки, — додав і запропонував кілька кандидатур на посаду прем’єр-міністра, міністра оборони та міністра іноземних справ.

Президент мовчки вислухав, зітхнув, нічого не сказавши і навіть не попрощавшись, повернувся і вийшов. Так само мовчки залишив він і Ставку головнокомандуючого. Але через кілька днів, після довгих роздумів та консультацій з соратниками головнокомандуючий подзвонив президенту і коротко й стисло повідомив його, що він дещо змінив свою думку щодо стабілізації ситуації в країні, він вважає небажаним займатися реорганізацією уряду. З одного боку, це вплинуло б на армію, власне, дезорганізувало б її, а з другого — поставило б під загрозу постачання боєприпасів з Німеччини.

І не чекаючи відповіді, поклав трубку.

Ситуація на радянсько-фінляндському кордоні погіршувалася з кожним днем. Радянські війська розвинули успішний наступ і почали вже загрожувати столиці, треба було спішно укладати з СРСР мир, хоч проти цього й виступала Німеччина. Але Маннергейм вирішив вже не звертати на неї уваги і докласти всіх зусиль, аби мир був підписаний до того трагічного дня, коли радянські війська захоплять Південну Фінляндію.

Це розумів і уряд республіки. Проте для того, аби Фінляндія змогла вийти з війни, треба було змінити уряд.

28 липня президент Рюті в супроводі міністрів знову прибув у Ставку головнокомандуючого з тим, щоб знову повідомити його про свій намір піти у відставку. І знову президент і його міністри почали наполегливо просити головнокомандуючого погодитись стати главою держави.

«Цього разу я вважав своїм обов’язком випити цю чашу», — коротко занотує маршал до своїх спогадів. Скільки їх — гірких чаш — він уже випив, а їм все немає кінця. Але — геть сумніви! Треба було знову звалювати нелегку ношу на свої плечі і рятувати Вітчизну, то які ж тут можуть бути вагання? Треба — так треба, відмовлятися, коли його просила сама Батьківщина, Маннергейм не звик.

Спершу йшла мова про нове введення поста регента, або — альтернативно — про те, щоб Маннергейм отримав повноваження президента пожиттєво.

— Але я не годжуся на роль диктатора чи хоча б такого собі… патріархального царя-батюшки, — розвів руками Маннергейм і вперше скупо всміхнувся: — Я військовий і звик дотримуватись законів і дисципліни.

— Але ми зробимо це у вигляді винятку, — заявили міністри.

— Ніяких винятків! — відповів, як відрізав, Маннергейм. — Ні для мене особисто, ні будь-для кого. Закон для всіх один, і мусимо його дотримуватися. А бути главою держави доти, доки тебе, немічного, винесуть вперед ногами?.. Ні, це не для мене. Тому офіційно заявляю: якщо я й погоджуся на вашу пропозицію і прийму на себе керування державою, то даю вам гарантію в тому, що як тільки-но виведу країну з війни, відразу ж відійду вбік!

Хтось з міністрів запитав: на який термін він, Маннергейм, міг би взяти на себе такий пост?

— Якщо мені буде виявлено таке довір’я, — відповів Маннергейм, — і я буду вибраний на пост глави держави, то можете повірити, у мене вистачить мужності покинути його, як тільки завдання буде виконано.

— Ми віримо, — в один голос відповіли міністри, — а тому просимо пана головнокомандуючого не відмовлятися і не полишити країну в біді.

Це й зіграло вирішальну роль. «Оскільки я був хворий, — через роки писатиме, згадуючи той час, маршал, — і вельми змучений багатолітнім тягарем роботи і відповідальністю, я всупереч своєму бажанню погодився покласти на себе ще один тягар…» Але вирішив дати цілковиту згоду лише після того, як члени уряду та інші політики, які займали високе становище, звернуться до нього з таким проханням.

А далі події розвивалися швидко — одна за одною. 1 серпня президент Рюті відмовився від свого поста, і в парламент терміново був переданий проект закону, згідно з яким Маннергейма мали вибрати президентом республіки. Закон розглянули в кількох читаннях, і врешті-решт він був одноголосно прийнятий на урочистому засіданні 4 серпня. Прем’єр-міністр, який тимчасово виконував обов’язки глави держави, підписав його, і закон вступив в силу. Того ж дня фон Маннергейм присягнув в парламенті, що він, діючи на посту президента республіки, буде поважати конституцію Фінляндії та її закони, а також всі сили віддасть на благо прогресу фінського народу.

Часу вже не було — війна ось-ось могла докотитися до Гельсінкі, коли вже нікому не буде потрібний президент республіки, і тому Маннергейм мав квапитись. Того ж дня він почав формувати новий уряд на чолі з суддею Анті Хакцеллем, вибрали ведучих міністрів та міністрів-силовиків, і вже 8 серпня було призначено перше засідання нового кабінету.

Сам Маннергейм поки що мав обіймати дві посади, які вимагали великої відповідальності — глави держави і її головнокомандуючого. Як глава держави він мав знаходитись в столиці, в Гельсінкі, як головнокомандуючий — у своїй Ставці в Міккелі. А між ними — відстань та відстань. І ні Ставку не можна було перенести в Гельсінкі, ні кабінет президента в Міккелі. Тож він більше п’яти місяців мотався між Гельсінкі й Міккелі — туди й назад, але всюди встигав, і все в нього робилося споро і вчасно, і на потрібному для справи рівні. Про вік свій, уже шанований, болячки, втому, що накопичувалася в нього роками, він тоді й забувати почав. Власне, все те відійшло на другий план, на ніч, коли болі не давали заснути до ранку, а вдень він, аж наче помолоділий, займався терміновими державними справами. А всі вони в нього були тільки державні і тільки першорядної ваги, і всі найважливіші та головні, і за всі треба було водночас братися. І як він за все устигав братися й вирішувати — одному Богу відомо. Та ще ночами — коли часто без сну качався в ліжку, ковтаючи болезаспокійливі пігулки…

З усіх най-найважливіших справ, що не давали новому главі країни спокою ні вдень, ні вночі, була одна — най-найважливіша і най-найтерміновіша, що не терпіла зволікань ні на день — треба було негайно і за будь-яку ціну вивести країну з війни, просити миру в СРСР, аби він, розвиваючи наступ на Карельському перешийку, де його вже зупинити не було сил, не захопив Південну Фінляндію і не увірвався в Гельсінкі, бо тоді — прощай незалежність!.. Ставати ж знову російською губернією ніхто в Фінляндії не хотів, та й звикли за останні роки до своєї незалежності, коли Фінляндія була вільною серед вільних держав Європи. Тож потрібно було за будь-якої ціни підписати мирну угоду з могутнім і таким підступним сусідом, де