Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

Коли він переставав співати, глухо було у підземеллі, як на тому світі. Напевно, декому було би страшно, кричав би від жаху, щоб заглушити страх криком. Дмитрик засинав спокійно, вночі кілька разів прокидався і, стиха наспівуючи, підживляв ватру.

Наставав день – тоді Василюк відвалював плиту й вилазив через вирву під ялиною. Видряпувався на великий обледенілий стовбур. Звідти дивився вперед на схід. Мовчки низько кланявся святому сонечкові, тихо посміхався до нього, як дитина, простягав руки і шепотів молитви. Потім танцював на пні на честь сонечка і виспівував: «Сонечко, Ти Сонечко, Божа дитиночко». Далі йшов довгим і широким стовбуром до Льодової Баби, Одокії. Коли йшов так після довгої ночі веселий, привітний і товариський Дмитрик, мабуть, часом мав охоту привітати її сердечно:

– Боже помагай, Бабашко. Як ся тобі жиє на світі? Чи не скуштувала би кулеші, бриндзи чи солонинки? А може, співанки нової послухаєш?

Та коли він побачив її лице, до половини заслонене сніговими хустками, облудне обличчя, глухе і сліпе, знав уже, хто то є: сама зла доля проклята. Давав їй тоді ляща по носі і голосно з неї сміявся. І це йому додавало сили.

Але головною страшною силою Льодової Баби є те, що вона нічого не розуміє. Бо якби щось розуміла, то хоч варто було б з неї сміятися. Бо коли б хоч цей сміх вона розуміла, то й сама б зігрілася. Розтанули б її льодяні покриви, розтанули б і розтеклися. І, може, тоді вона змогла б рушити з заклятого місця. А так стоїть скам’яніла, зледеніла. Нічого не питає, не бачить, усе витримує. І віє без кінця холодом, морозить, умертвляє, втоптує в лід.

Навіть упосліджені, вже від народження збідовані й потоптані нею люди ховаються від виду злої долі, закривають очі та заслоняють голови плахтами, не хочуть вимовити її проклятого імені. Може, тому вже давно її назвали Одокією, що означає «добра з’ява». Але навіть уві сні, коли часом лиш мигне її упиряча тінь, ти стогнеш, чоловіче, і прокидаєшся з криком, спітнілий від жаху.

А той юначок, хоч його для щастя, як видно, весь світ божий вибрав і благословив, щодня проклятій Льодовій Бабі у машкару споглядав, щодня з неї глузував:

– Вій собі, відьмо-зимнице! То твоя робота. Серця ватри мені не загасиш. Хоч би гинув на цій тут полонині, ще сміятися буду і співати.

І так жодне з них не перемогло другого. Мовчала і студила Льодова Баба, сміявся і співав Василюк. Кожне для себе.

Щодня він виходив до сонечка й до Льодової Баби і доти перебував на полонині, доки було ясно. Коли сніг тверднув, він огортав ноги вовняними капчурами, брав рушницю і ходив далеко полонинами. Оглядав світ. Дивився на широкі котловини над Білою Рікою, на страшні ліси над Черемошем, споглядав на сніжні пагорби Чорногори. І якби хтось у сонячний, сліпучо-ясний зимовий день дивився з Чорногори на Льодову Бабу через сильні скла, то здалека не бачив би, напевно, тих незліченних кольорових крапель і райдужного пилку, викресаних сонцем, але, може, побачив би Дмитра, як гарну червону крапочку, як маленьку зозульку, що повзе по сніжному просторі.

У гарні дні, коли пригрівало сонечко, коли зливи блиску і водоспади світла стікали на білий світ, Дмитрик почувався щасливим і вільним. Не раз собі думав, як би воно було, якби його тоді на Буковці забрали кутські живодери і разом з рештою інших молодиків потягли десь далеко, по гостинцях, по кам’яних дорогах, на в’язничну жовнірську долю, так, як вірмени женуть на заріз стада худоби з полонин. Коли він так собі гадкував, радісний спів сам виривався йому з грудей і плив серед білих просторів, розігрітих сонцем, що іскрилися під сапфіровим склепінням.

«Гой-гоя», – плив спів, наче голос трембіти аж на Чивчин, а луна відповідала у борах над Попадинцем. Що тут зла доля, Льодова Баба, може йому зробити, коли небо оточує його, як великий дзвін, а сонечко розігралося, як серце дзвону.

Після цих днів, сповнених п’янкості, приходили ночі при ватрі. І тоді він знову задумувався над долею хлопців, товаришів, яких забрали у далекі краї, які сохнуть від журби. Він плакав над їхньою жовнірською долею. Оцю пісеньку співав:

Пливе річка закровлена – аж з самого Відня!

А хто ж її так украсив? Наші хлопці бідні.

Якби тоді Дмитрик уже знав письмо, то всі скелі й камені там на Каменці пообписував би пісеньками, які поскладав тими ночами. Але й так, що придумав, багато чого запам’ятовував, затримував у пам’яті для того, щоби навесні виспівати побратимам та дівчатам. Уже тоді мріяв собі, як навесні засяде на високій царинці, десь на Головах над Шкіндовою буковинкою, серед дівчаток і юнаків. І заспіває. І піде горами, розлетиться, розшумиться пісня, як вогонь. Розмножиться, як занесене вітром насіння. То сміятися, то плакати будуть люди.

Склав тоді Дмитрик відому сумну пісню про юнацькі кучері:

Гей! Вже мости споряджені, набиті підлоги.

Там кучері наші пішли – панкам попід ноги.

Він співав пісню про дівчину, яка на міському ринку збирала до хустки стяті юнацькі кучері, розсипані в багнюці. А ще знущальну пісню про кутських гицлів, пісню про воєводу Штефана і про те, як умирав пан Довбуш. Наприкінці – спів про Гуки-потоки, підслуханий від старого Черемоша.

Також розповідають, що в той час Дмитрик «вимодував» драконячі санки. Колись у Кутах він бачив, як вірменські діти запускали при сильному вітрі паперового дракона, або, як то кажуть, змія. І подумав, що можна було б зробити такі летючі санки. Тож довго думав, пробував; із полотна, якого багато мав із собою, зробив крила, прикріпив їх до санчат і ще обладнав їх якимись вітрячками. Приготувавши все це, стежив, куди дме вітер. Тоді з’їжджав на санках по затверділому снігу зі стрімкого схилу Каменця. І – може, й смішно таке повторювати, але так запевняють люди, – Дмитрик на тих санках піднімався у повітря, літав. А коли вітер був сильний, то заносив його навіть униз, на ліси. Вітряки фуркотіли, сани крутилися в повітрі, а Дмитрик приземлявся на вершечку якоїсь високої смереки.

Отакі були заняття й зацікавлення Дмитра Василюкового, за чию голову була призначена ціна мандаторами та губернією.

Перед Різвом Господнім густі тумани тижнями затягали полонини. І дні, і ночі,