Читати книгу - "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"

вирішив з’єднати в одному. Річ у тім, що не лише сам я писав книгу дому лісу і лісу дому, оцю, що лежить перед тобою, читачу, а, як не раз підкреслював, тільки продовжив накреслення мого брата Петра Михайловича, бо той узятого на себе завдання таки не посилив. Так само почав він писати історію нашого племені чи народу, але довів її до Івана Мазепи та Пилипа Орлика. І ось тут з’явилися певні проблеми, а також ряд запитань, які хочу поставити. Довівши історію рідної землі до Івана Мазепи та Пилипа Орлика, Петро Михайлович, може, й не бажав продовжувати цього описа, а вважав, що свою загальну історію завершив. Чому? А тому, на мою думку, що саме з тими двома гетьманами пов’язано долю нашого прадіда, отже заключною частиною своєї загальної праці, можливо, хотів поставити історію нашого роду і в такий спосіб довести оповідь до наших часів. У цьому була своя логіка, а що він так мислив, переконало мене просте помічення: Петро Михайлович писав історію краю та історію роду в одній книзі, не роблячи між цими частинами ніякої розбивки і ніде не зазначаючи, що це два твори, а не один. Але здивувало мене інше: про Івана Мазепу він писав із негацією, можна сказати, в офіційному ключі, а Пилипа Орлика взагалі очорнив, обклавши його і лайкою. Чому? Можу це пояснити не тільки обмеженістю його політичного мислення, а резоном конкретнішим: саме Іван Мазепа та Пилип Орлик втягли в коло своїх домагань нашого прадіда, тому саме завдяки їм він загинув, а рід наш опинився не в числі видатних, а цілком другорядних, загумінкових, худих, хоча мав потенції до більшого вивищення. Отже, осуджуючи обох гетьманів, Петро Михайлович оцінював їх не з позиції лісу, а з позиції дому лісу, а частково з позиції лісу дому, озираючись також на приписи держави, в якій мешкав. Цієї братової позиції я не поділяв, бо, не маючи достатніх фактів, нутром відчував: є тут щось недомислене, істина ж стоїть вище цих братових умовиводів. Саме тому вирішив розбити його книгу на дві: першу, історичну, у пам’ять і шанобу до брата, від історії нашого роду від’єднати, дописавши її до 1769 року, тобто тих воєн, у яких узяли участь наш дядько та батько. Подальший час – новітній, у якому окрема історія Малоросії на мою думку, закінчилася. Другу ж книгу, історію роду, я переписав чи власне написав заново, адже здобув значно більше матеріалу до неї: окрім того, зважився зголосити й те, що Петро Михайлович ховав у лісі дому, тобто, по змозі, висвітлив і його таїни. Не відаю, чи покійний брат не взяв би мені того за зле, але так звеліло мені вчинити сумління.

Отже кінчивши писати сімейну хроніку, я взявся до першої книги, яку назвав "Історія Русів". Але тут помітив, що матеріалу, зібраного братом із книг та нашої бібліотеки увіч недостатньо для виконання цього завдання – чи не було це другою причиною, чому Петро Михайлович далі Івана Мазепи та Пилипа Орлика не пішов. Тому згадав пораду Василя Капніста і звернувся, довідавшись про місця їхнього проживання, листом до Андріяна Чепи та Василя Політики із запитом, чи не дозволили б вони скористатися збірками їхніх писемних старожитностей. Обоє відгукнулися, виявляючи повну підтримку моїм науковим інтересам; я відбув поїздки спершу до одного, тоді до другого на велике незадоволення сестри Варвари, яка сподівалася, що я, закінчивши писати історію роду, почну шукати собі дружину, тобто увійду в нормальне родинне життя, а отже, цілодушно віддамся господарству – вона, до речі, вже нагледіла для мене кількох претенденток у наречені. Але увіч із тим не поспішав, тож сестра, влаштувавши істерику, на якийсь час заспокоїлася.

Те, що побачив у Чепи та Політики, вразило мене і схвилювало, там були такі скарби, тобто матеріали до малоросійської історії, що в мене руки затремтіли, і я з жахом переконався, як мало ми знаємо діла наших предків. Зокрема, у Василя Політики мені випало щастя погортати величезного літописа Самійла Величка, написаного в двадцяті роки XVIII століття. І тут постала немала трудність: деякі матеріали збирачі погоджувалися мені випозичити, але, здебільшого, пропонували пожити в них і там їх опрацювати. Але, щоб конечно те осягти, треба було не менше п’яти років. Друга трудність: всі ті матеріали були писані, рукописи сучасніші я читав легко, а ті, що писалися почерками давніми, котрі вийшли із ужитку, із закарлючками, скороченнями, читав важко – для того треба було пройти науку, а моя наука в цьому нікчемна – вивчав гармати, а не грамоти, тобто старі письмена. Отже треба було виходити не з того, що є, і не з того, що бажаю, а з того, що можу і вмію. Годі було й роками жити в моїх люб’язних добродійників із причин етикету, та й у господарстві мав клопоти, отож дещо прочитав, дещо записав, але коротко, дещо позичав на визначені терміни, а те, що не міг посилити, відкладав, аж доки в голові не постала більш-менш вірогідна картина. Не чіпаючи братової оцінки Івана Мазепи, я додав до того й свої роздуми, котрі значно суперечили братовим на користь цього гетьмана; про Пилипа Орлика не зміг довідатися нічого і в зібраннях моїх добродійників, відтак залишив оцінку братову, хоча немало там мені муляло, а решту тексту написав одним духом, керуючись гарячим натхненням. Після того склав передмову, аби заплутати тих, котрі б шукали автора цього писання, вдавши, ніби його створено ще 1769 року. Насправді ж роботу завершив 1823 року. Наш недалекий сусід, губернський маршалок Степан Петрович Ширай, довідавшись про мої історичні зацікавлення, часто просив дати прочитати йому рукописа. Після деякого вагання, я на те згодився, відтак у мене із Степаном Петровичем відбулася конфіденційна розмова. Той був твором захоплений, але побоювався, що в мене через нього можуть бути немалі неприємності. Через це порадив таке: він зробить копію для себе, те саме порадить учинити кільком довіреним із місцевого шляхетства, оригінала ж скрипту, тобто те, що писано моєю рукою, по тому знищити, а з копії, виготовленої для нього й для мене, твір даватиметься для перепису. Після роздумів я погодився на цей план, адже сам робив заходи, щоб сховати автора. Отже, коли копії було виготовлено, оригінала ми із Шираєм разом спалили. В такий спосіб я й пустив свою "Історію Русів" між люди.

Читач може зацікавитися: чому пишу про це тут? А тому, що ця книга, тобто родинна хроніка, з