read-books.club » Сучасна проза » Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук 📚 - Українською

Читати книгу - "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"

161
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Тіні зникомі. Сімейна хроніка" автора Валерій Олександрович Шевчук. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 107 108 109 ... 111
Перейти на сторінку:
моїх рук, поки живу, не вийде і копій не матиме, а згодом зберігатиметься тільки в роді нашому, отже поширення не дістане. Коли ж хтось із недбалих, чи вельми обережних, чи офіційно мислячих нащадків наших захоче її знищити, буде в тому воля божа. Про таке подбати вже не зможу.

Відтак нарешті зміг виконати волю Варвари: подумати про одруження. Чесно відвідав усіх, кого позначила мені сестра, – це були милі, навіть гарні дівчата, але жодна не зуміла запалити мого серця. Я гадав, що це через простоту їхню, але згодом збагнув, чому це трапилося, і то після одного видження. Це було в нашому лісі, коли мене невідь-чому потягло до дуба, на якому повісився мій батько. Приїхав на ту чудову галявину і, лігши в затінні крислатих гілок, заснув. І побачив себе у вітальній залі моїх давніх знайомих із Естляндії Мейделлів. За величезним столом сиділа Марія Теодорівна та її сухенький чоловік, камер-юнкер. Присутні були і я, й Елізабет, остання вже не дитина, а цілком доросла дівчина. Був там і п’ятий, але з усіх найрозмитіший і найневиразніший – мій батько. Фрау Марія прибралась у старовинне вбрання, у високу перуку і з густо напудреним різновідтінковими пудрами лицем, щедро напомадженими вустами, через що обличчя її виглядало, ніби маска. Гер Мейделль мав старанно прилизане ріденьке волосся, яке сяк-так покривало лисину, одягсь у камер-юнкерський мундир, на шиї – біла хустина, яка щільно закутувала горло, від якої витікало коротке трикутне жабо, жилет під мундиром застібувався на ряд численних, близько поставлених гудзиків. Елізабет прибралася по-романтичному: в сукні із глибоким декольте, яке майже виставляло півкулі перс і глибоку западину між ними, а волосся на скронях спускалося п’ятьма, ніби стружки в майстерні іконописця, завитими локонами. Батько мав мундира з високим, розшитим позументами ковніром, шию так само тісно облягала біла хустка, від якої до грудей звисав орден святої Анни, через плечі перепущено широку стрічку, а сиве волосся зачісане назад і зібране там у вузла. Я мав на собі чорного сюртука із широким напівстоячим ковніром і білу сорочку із комірцем, підтиснутим краватом-бантом. Ми мовчки сиділи за столом, на якому горіло чотири свічки, п’ята стояла також, але погашена, адже один із нас був покійником. Але світили свічки неясно, ледь-ледь, при чому поставлені так, щоб освітлювати одного з нас. Від того за спинами стояла пітьма, з якої виїдалися тими світелками наші закам’янілі обличчя, тільки батькове у відсвітах ледве проглядалося. Але саме він забрав слово на цій таємній вечері, адже перед кожним, за винятком самого батька, стояло по тарілці із якоюсь непевною стравою.

– Привів вам сина, шановне паньство, хоч мене не знаєте, – мовив батько, – але добре знаєте сина. В житті, шановне паньство, так складається, що кожному чоловіку Бог виділив тільки одну жінку, і коли хоче бути щасливий, має її відшукати між сотень імітацій. Шлюбні невдогоди, шановне паньство, відбуваються там, де вибір зроблено неправильно. Мене ж послав Господь допомогти наймолодшому із синів моїх, він розумна, може, й надто, добра й чесна дитина, але щодо жінок повний недотепа. Отож маю обов’язка в це діло втрутитися. Воля ж господня така: моєму синові виділено в світі вашу племінницю Елізабет, а ви, як опікуни, вільні робити її щасливою, чи нещасливою.

Мій батько говорив чудовою німецькою мовою.

– Чи можемо, пане, цей пункт обговорити? – поважно спитав гер Мейделль.

– Для цього сюди прибув і привів сина, – відказав батько.

– Як ви ставитеся до різниці в релігії? – спитала фрау Марія.

– Релігії придумали люди.

Господь Бог єдиний для всіх, – відказав батько.

Гер Мейделль схвально хитнув головою.

– Але між нами така величезна віддаль! – вигукнула фрау Марія.

– За божим розкладом, – рівним голосом сказав батько, – жінка свій рід покидає і стає складником чужого, неспорідненого, що необхідно для народження здорових нащадків.

Гер Мейделль знову схвально хитнув головою.

– А різниця національна? – спитав він.

– Кожен народ створився, – так само рівно мовив батько, – із різноетнічних нашарувань, саме так зберігає себе й протистоїть виродженню. Які народи найсильніші у світі? Саме ті, які проковтнули багато різних етносів.

Гер Мейделль знову хитнув головою.

– Чи достатні у паньства засоби, щоб забезпечити Елізабет життя, до якого звикла? – спитала фрау Марія.

– Цілком, – відповів батько. – Це значна частка добра, надбаного мною та моїми предками, шляхтою.

– Але ж там, розповідав ваш син, пане, велика глушина?

– Глушина там, де не живуть люди, – сказав батько, повіки в нього при цьому затремтіли. – Кожна людина має власне "я", отже, кожна людина – центр власного всесвіту, все інше люди вигадали!

– Пан цікавиться філософськими науками? – обережно спитав гер Мейделль.

– Я людина із вічності, що є Бог, а він – головний предмет і творець усіх філософій, – сказав батько. – Але ми не відаємо волі самої фрекен!

І хоч було вельми мало світла, я побачив, що Елізабет розчервонілася.

– Чи хочеш вийти заміж за панича Тодося? – голосно спитала фрау Марія.

– Так! – шепнула, ледь порушивши вустами, Елізабет.

Я відчув, що серце щасливо стислося і послав дівчині щасливого позира. Але вона потупилася й на мене не дивилася.

– Тоді дамо їй у придане, – урочисто сказала фрау Марія, – наші діаманти, що їх мені подарувала государиня імператриця Катерина Друга.

– Але ж, Маріє! – вигукнув гер Мейделль.

– Так, пупсику, – м’яко сказала фрау Мейделль. – Я це давно вирішила. А тепер заграй нам, Елізабет! Але не стародавньої музики, а теперішньої!

Елізабет безмовно встала й пішла до клавесина. І, як колись давно, дивно зазвучали в цих сутінках хлипливі звуки – полилася широка, тепла і водночас бурхлива мелодія, яка сколихнула в моїй душі гарячотерпкі хвилі, ніби розгойди морської води перед штормом…

Отакий дивний сон привидівся мені під пам’ятним дубом. Повернувся додому й докладно переповів його Варварі. Сестра задумалася й довго мовчала.

– То що скажеш, сестро? – не втерпів я.

– А ти все це не придумав? – перепитала не без підозри.

– Клянусь Богом, що ні! – гаряче мовив я. – То що ти на це?

Сестра знову якийсь час мовчала.

– Скажу: від дружини, яка виросла в наших краях, мав би більшу користь, – озвалася нарешті Варвара. – Але, може, це й справді така божа воля, і саме ту дівчину призначено тобі в жінки. Тоді не повинен цьому опиратися. Одначе боюсь: до господарчих занять вона, як свого часу жінка Григорія Петровича, буде нездатна.

– Але ж у мене є ти, Варваро! – вигукнув я.

І моя сувора сестра раптом розплакалася, як дитина.

– Ні, скажи по-правді, чи не вигадав того сна? – спитала трохи заспокоївшись.

– Ще раз клянусь Богом,

1 ... 107 108 109 ... 111
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"