read-books.club » Сучасна проза » Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук 📚 - Українською

Читати книгу - "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"

114
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Тіні зникомі. Сімейна хроніка" автора Валерій Олександрович Шевчук. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 105 106 107 ... 111
Перейти на сторінку:
невдовзі станеться і з сином її, особливо, коли той одружиться, і це вселяло в ній оту непевність, що не дозволяла їй бути самою собою, тобто жити натурально. І її невгамовна сила й енергія почали змалюватися, пропадати, помалу витікаючи з неї, прийшли хвороби, а водяна доконала, тож віддала свою щедру душу у руки Всевишнього, її кончина була тиха – відійшла о дев’ятій годині ранку 22 грудня цілком для всіх несподівано, ще поснідавши й напившись у колі родини кави і звичайно з усіма перемовившись. Ні на що не скаржилася, але рушила в свою кімнату, де всілась у знамените крісло, відкинула голову, опустила руки і без жодних стогонів та передсмертних болей і страждань дозволила своїй душі вийти з тіла, яке стільки напрацювалось у цьому світі, стількох народило дітей і таке було невгамовне – гадаю, що Господь прийняв її у свої вічні поселення.

І тут треба віддати належне тому-таки Івану Михайловичу. Після поховання матінки у склепі він значно оновив церкву в Лісовичах, збудовану дідом, а матінкою та батечком вельми люблену, докупив речей, що їх недоставало, замінив старого хреста на нового, цілком перекрив бані – це вже учинив згодом, коли настало весіннє тепло. Я ж, хоча на другий її заклик приїжджав, на похорон однак не встиг, бо зміг випроситись у відпустку за вісімнадцять днів після її смерті, заставши брата й сестру у глибокій печалі. А за кілька місяців приїхав Петро Михайлович, щоб залишитися тут назавжди. Брата Петра загалом особисто я знав вельми мало, доля нас зводила лишень у короткотривалих зустрічах, ми ніколи не вели жодних відвертих розмов, тим паче сокровенних, але промислом божим найбільше спільного я мав саме з ним, отже пізнав його не так живого, як за паперами, його задуми я й узявся довершувати.

Часом матінка приходить у мої сни, але там вона не енергійно-діяльна, якою була за життя, а уповільнено-спокійна, навіть в’яла у рухах. Оці привидні зустрічі відбувались у домі, що нагадував Іконниковий, де вона любила відпочивати душею. В тому домі було так само багато ікон, намальованих по-простому, чи як тепер кажуть, по-народному, хрестів, дарохоронильниць, чаш-портирів та іншого подібного. Стояв там і станок для малювання ікон. У цих снах усе відбувалося однаково: матінка розчиняє двері і, важко спираючись на дві патериці, в яких голівки у формі людської голови, заходить до майстерні. Повільно дотягується до крісла і важко сідає в нього. Відтак зводить на мене добрі очі, я ж при цьому стою біля малярського станка із пензлем у руках, і тихо говорить:

– Малюй, сину, малюй! Але не мене, а тих, котрі цього заслужили!

І я малюю, звісна річ, її. Вона ж сидить у кріслі тиха, безмовна, ніби втомлено-пригнічена, а через це сумна. Чому, мені незвісно, але завжди цей сон повторюється і все відбувається точнісінько так, як попереднього разу. Прокидаючись уранці, відчуваю смуток, але завжди в мене на серці тепло. І я довго дивлюсь у вікно, за яким усе більшає світла. Відтак шепчу слова Овідія: "Omnia mutantur. Nihil inherit". Навіть ви, тіні зникомі!

Глава 12

ЛІС ДОМУ

Тими словами я завершив своє писання і не гадав більше до нього повертатися, здається, сказав у ньому все, що зміг довідатися про наш дім лісу і про носіїв його духу, які поклали свої кістки в родинному нашому склепі. Минуло кілька років, і мене потягло перечитати написане, від чого з’явилися деякі думки, які хочу покласти в цьому епілозі. Коли визначати за алегорію: ліс – це мій народ, кожне дерево в тому лісі – окрема особистість, порода дерев – рід, власне дім лісу, то не можна не відзначити іншої алегорії: ліс дому; адже так, як окремо дерево має розширення у рід, плем’я, народ (до речі, в давнину пожильців Полісся недаремне звали деревлянами), так само кожна людина має розширення в глибину себе, а також і рід її, що я й позначаю формулою ліс дому; йдеться про з’єднання у роді, як певну субстанцію – познаками того є історії людських душ, яких ряд я тут накреслив, складені наступним поколінням із пізнаних дій – цей ліс так само неосяжний і до кінця ніколи не пізнаний, як і ліс народу. Таким чином, кожна людина – це не тільки її видимість, але й таїна, адже в кожній знаходить прихисток і Господь, і Диявол, відтак часто стає сама плацом для боротьби в ній різнозарядних начал. Через це кожна людина – раз назавжди дана і вічно безподібна, ось на чому фундується ліс дому; він, як і небо, як і Господь – безмежний, але пізнанню надається. Відповідно й рід, складений із таких неподібних, видимих і таїнних іпостасей, теж стає окремою субстанцією, образно кажучи, ніби живою істотою, складеною із живих та мертвих частинок, але вони вмерлі тільки в тілесному індивідуальному, а оскільки рід – субстанція духовного чину, хоча й складена із матеріальних іпостасей, всі в ній, існуючі й неіснуючі; однаково залишаються живі, поки живе рід. Із загибеллю роду вмирає і це з’єднання у часі, тобто духовна субстанція. Моя ж мета в цьому писанні й була – з’явити її, відтворити і зберегти, бо так само, як кожен народ (а народ – це також духовна субстанція, яка існує доти, доки живе народ) має реальну потребу у фіксації своєї історії – це і є запорука його відносного безсмертя, так цю потребу має й рід. Отже ліс дому – і є така історія, а там, як у кожному лісі, є дороги, стежки, місця вільного проходу, а є вертепи, гущавини, нетрі, підземелля, склепи, болота із їхніми тонями, річки, струмки – так само те все є і в кожній людині. Є там і своя система духів: сили світлі й нечисті. Я свідомий, що мені, як і будь-кому, ніколи не вдасться витворити у світі тіней зникомих досконалого образу дому лісу і лісу дому, але все, що міг, чесно здійснив у певний спосіб серією різночасних образів людей нашого дому лісу: прадіда, діда, дядьків, батька, матері, братів своїх; тим самим я, може, й витворив образа просвіченого стану, власне шляхетського чи, як кажуть прості люди, панського. І коли б мав більше сили й спромоги, годилося б написати ще дві книги: історію старшинського стану Гетьманщини та їхніх нащадків у різноіпостасі, а по тому загальну історію рідної землі – тоді міг би витворити картину більш-менш універсальну. Але ці два завдання

1 ... 105 106 107 ... 111
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"