Читати книгу - "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"

невдовзі станеться і з сином її, особливо, коли той одружиться, і це вселяло в ній оту непевність, що не дозволяла їй бути самою собою, тобто жити натурально. І її невгамовна сила й енергія почали змалюватися, пропадати, помалу витікаючи з неї, прийшли хвороби, а водяна доконала, тож віддала свою щедру душу у руки Всевишнього, її кончина була тиха – відійшла о дев’ятій годині ранку 22 грудня цілком для всіх несподівано, ще поснідавши й напившись у колі родини кави і звичайно з усіма перемовившись. Ні на що не скаржилася, але рушила в свою кімнату, де всілась у знамените крісло, відкинула голову, опустила руки і без жодних стогонів та передсмертних болей і страждань дозволила своїй душі вийти з тіла, яке стільки напрацювалось у цьому світі, стількох народило дітей і таке було невгамовне – гадаю, що Господь прийняв її у свої вічні поселення.

І тут треба віддати належне тому-таки Івану Михайловичу. Після поховання матінки у склепі він значно оновив церкву в Лісовичах, збудовану дідом, а матінкою та батечком вельми люблену, докупив речей, що їх недоставало, замінив старого хреста на нового, цілком перекрив бані – це вже учинив згодом, коли настало весіннє тепло. Я ж, хоча на другий її заклик приїжджав, на похорон однак не встиг, бо зміг випроситись у відпустку за вісімнадцять днів після її смерті, заставши брата й сестру у глибокій печалі. А за кілька місяців приїхав Петро Михайлович, щоб залишитися тут назавжди. Брата Петра загалом особисто я знав вельми мало, доля нас зводила лишень у короткотривалих зустрічах, ми ніколи не вели жодних відвертих розмов, тим паче сокровенних, але промислом божим найбільше спільного я мав саме з ним, отже пізнав його не так живого, як за паперами, його задуми я й узявся довершувати.

Часом матінка приходить у мої сни, але там вона не енергійно-діяльна, якою була за життя, а уповільнено-спокійна, навіть в’яла у рухах. Оці привидні зустрічі відбувались у домі, що нагадував Іконниковий, де вона любила відпочивати душею. В тому домі було так само багато ікон, намальованих по-простому, чи як тепер кажуть, по-народному, хрестів, дарохоронильниць, чаш-портирів та іншого подібного. Стояв там і станок для малювання ікон. У цих снах усе відбувалося однаково: матінка розчиняє двері і, важко спираючись на дві патериці, в яких голівки у формі людської голови, заходить до майстерні. Повільно дотягується до крісла і важко сідає в нього. Відтак зводить на мене добрі очі, я ж при цьому стою біля малярського станка із пензлем у руках, і тихо говорить:

– Малюй, сину, малюй! Але не мене, а тих, котрі цього заслужили!

І я малюю, звісна річ, її. Вона ж сидить у кріслі тиха, безмовна, ніби втомлено-пригнічена, а через це сумна. Чому, мені незвісно, але завжди цей сон повторюється і все відбувається точнісінько так, як попереднього разу. Прокидаючись уранці, відчуваю смуток, але завжди в мене на серці тепло. І я довго дивлюсь у вікно, за яким усе більшає світла. Відтак шепчу слова Овідія: "Omnia mutantur. Nihil inherit". Навіть ви, тіні зникомі!

Глава 12

ЛІС ДОМУ

Тими словами я завершив своє писання і не гадав більше до нього повертатися, здається, сказав у ньому все, що зміг довідатися про наш дім лісу і про носіїв його духу, які поклали свої кістки в родинному нашому склепі. Минуло кілька років, і мене потягло перечитати написане, від чого з’явилися деякі думки, які хочу покласти в цьому епілозі. Коли визначати за алегорію: ліс – це мій народ, кожне дерево в тому лісі – окрема особистість, порода дерев – рід, власне дім лісу, то не можна не відзначити іншої алегорії: ліс дому; адже так, як окремо дерево має розширення у рід, плем’я, народ (до речі, в давнину пожильців Полісся недаремне звали деревлянами), так само кожна людина має розширення в глибину себе, а також і рід її, що я й позначаю формулою ліс дому; йдеться про з’єднання у роді, як певну субстанцію – познаками того є історії людських душ, яких ряд я тут накреслив, складені наступним поколінням із пізнаних дій – цей ліс так само неосяжний і до кінця ніколи не пізнаний, як і ліс народу. Таким чином, кожна людина – це не тільки її видимість, але й таїна, адже в кожній знаходить прихисток і Господь, і Диявол, відтак часто стає сама плацом для боротьби в ній різнозарядних начал. Через це кожна людина – раз назавжди дана і вічно безподібна, ось на чому фундується ліс дому; він, як і небо, як і Господь – безмежний, але пізнанню надається. Відповідно й рід, складений із таких неподібних, видимих і таїнних іпостасей, теж стає окремою субстанцією, образно кажучи, ніби живою істотою, складеною із живих та мертвих частинок, але вони вмерлі тільки в тілесному індивідуальному, а оскільки рід – субстанція духовного чину, хоча й складена із матеріальних іпостасей, всі в ній, існуючі й неіснуючі; однаково залишаються живі, поки живе рід. Із загибеллю роду вмирає і це з’єднання у часі, тобто духовна субстанція. Моя ж мета в цьому писанні й була – з’явити її, відтворити і зберегти, бо так само, як кожен народ (а народ – це також духовна субстанція, яка існує доти, доки живе народ) має реальну потребу у фіксації своєї історії – це і є запорука його відносного безсмертя, так цю потребу має й рід. Отже ліс дому – і є така історія, а там, як у кожному лісі, є дороги, стежки, місця вільного проходу, а є вертепи, гущавини, нетрі, підземелля, склепи, болота із їхніми тонями, річки, струмки – так само те все є і в кожній людині. Є там і своя система духів: сили світлі й нечисті. Я свідомий, що мені, як і будь-кому, ніколи не вдасться витворити у світі тіней зникомих досконалого образу дому лісу і лісу дому, але все, що міг, чесно здійснив у певний спосіб серією різночасних образів людей нашого дому лісу: прадіда, діда, дядьків, батька, матері, братів своїх; тим самим я, може, й витворив образа просвіченого стану, власне шляхетського чи, як кажуть прості люди, панського. І коли б мав більше сили й спромоги, годилося б написати ще дві книги: історію старшинського стану Гетьманщини та їхніх нащадків у різноіпостасі, а по тому загальну історію рідної землі – тоді міг би витворити картину більш-менш універсальну. Але ці два завдання