Читати книгу - "Сьомий хрест"

До того ж, щоб зломити сили цієї молодої жінки, їй треба спочатку дати можливість їх зібрати. Оверкамп повернув рефлектор. М’яке світло відбилося від стелі і залило майже порожню кімнату.

Еллі зітхнула з полегкістю. На підлогу під вікном — віконниці були зачинені — лягла дивна золотава смуга: світанок.

— Ідіть. Але ви можете знадобитися нам у першу-ліпшу хвилину. Сьогодні або завтра. Хайль Гітлер!

Еллі брела вулицями, хитаючися від утоми. У найближчій булочній купила теплу булочку. Вона не знала, куди йти, і машинально подалася до контори. Вона сподівалася, що там не буде нікого, крім прибиральниці, і вона зможе спокійно посидіти в куточку до дев’ятої години.

Але директор контори, любитель рано вставати, уже прийшов.

— Ранкові години — золоті години, я завжди так кажу, а золото — це ви, Еллі. Якби це був хтось інший, пані Еллі, я б заприсягнувся, що ви були на побаченні. Не червонійте так, пані Еллі. Якби ви знали, як це вас красить. Є щось таке ніжно-тендітне у кінчику вашого носика і тінях під очима! «Аби хоч один чоловік по-справжньому кохав мене, — подумала Еллі. — Георг, навіть коли він ще живий, мене більше не любить. Про Генріха не варт і думати. Про Франца не може бути й мови. Увечері після роботи поїду до батька. Він завжди радий мене бачити. Він завжди буде мене любити».

«Мене забули в цьому дворі, — думав Георг. — Чи давно я вже тут? Години, дні? Ця відьма мене ніколи не випустить. Пауль більше ніколи не прийде».

З під’їздів виходили люди і поспішали в місто.

— Привіт, Маріхене! Куди це ти так рано зібрався?

Хайль Гітлер!

— Та не кваптеся так, пане Майєре, робота від вас не втече.

— Доброго ранку, моя люба!

— Отже, до вечора, Альмо!

Чому ці люди такі веселі? З чого вони радіють? З того, що знову настав день? Що знову світить сонце? Невже вони завжди такі веселі?

— Ну, — сказала пані Граббер, коли Георг не зразу вдарив молотком. Вона вже кілька хвилин стояла у нього за спиною.

Георг подумав: «А що, як Пауль про мене забуде і доведеться залишитись тут назавше, замість його шуряка? Вночі — на лаві в гаражі, а вдень — тут, у дворі».

Пані Граббер сказала:

— Послухайте, Отто! З вашим зятем Паулем я говорила про платню, — якщо я взагалі залишу вас у себе, а це ще не вирішено, — так от: сто двадцять марок… Ну? — спитала вона знову, бо Георг, здавалося, вагався. — Працюйте далі. Я побалакаю з Редером, адже він вас рекомендував.

Георг нічого не відповів. Його серце так гучно калатало в грудях, що йому здавалося, наче ціла вулиця чує його удари. Він думав: «Чи прийде Пауль до неділі? Чи ні? А що, як він і в неділю не прийде? Чи довго я маю чекати на нього? Може, треба мерщій тікати звідси?

Я не хочу думати весь час про одне й те саме. Чи довіряю я Паулю? Так. Тоді треба чекати, поки він прийде».

Пані Граббер і досі стояла у нього за спиною. Георг зовсім забув про неї.

Раптом вона спитала його: х — До речі, чому у вас забрали права?

— Це довга історія, пані Граббер, я її вам розповім увечері, звичайно, коли ми з вами поладнаємо і я ще буду тут сьогодні ввечері.

А Пауль стояв, то широко розставивши ноги, коли затвори поверталися на місце, то на одній нозі, мов лелека, коли натискував на важіль, і міркував над тим, хто з робітників погодився б йому допомогти. Губи його були міцно стулені.

У цеху було шістнадцять чоловік, опріч майстра, про якого не могло бути й мови. Яких тільки шрамів не було на голих, паруючих від спеки спинах цих шістнадцяти робітників — худих і гладких, старих і молодих: одні мали ці каліцтва від народження, інші дістали їх під час вуличних бійок у Фландрії чд в Карпатах, у Вестгофені чи в Дахау, а дехто й на роботі. Пауль тисячу разів бачив шрам під лопаткою у Гайдріха.

Просто диво якесь, що він, прострілений наскрізь, лишився жити та ще й працює зварником у Покорні.

Пауль добре пам’ятав, як Гайдріх у листопаді дев’ятсот вісімнадцятого року вийшов з фронтового лазарету в Ешерсгаймі: худий, на милицях, він мріяв змінити життя в країні. Пауль був тоді учнем. Його найбільше вразив саме цей великий шрам від наскрізної рани. Незабаром Гайдріх почав ходити без милиць. Він хотів поїхати то в Рур, то в Центральну Німеччину. Він рвався туди, де точилася боротьба. Але усі ці Носке, Ваттери і Яеттов-Форбеки раніше придушили повстання, у яких він замірявся взяти участь, ніж він встиг вибратися з Ешерегайма. Ніякі рани так не знекровили Гайдріха, як роки миру; безробіття, голод, родина, втрата всіх прав, розкол робітничого класу, марнування дорогоцінного часу на суперечки про те, на чиєму боці, правда, замість боротися за справедливу справу, і, нарешті, у січні тридцять третього — найстрашніший удар. Погасло священне полум’я віри, віри в