Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

— Я дуже радий за вас і сподіваюся, що дитина побачить батька. — У мене аж сльози на очах виступили.

— Варфоломію, не думала, що ви такий тонкосльозий, — здивувалася Поліна.

— Я колись кохав одну жінку. Потім злякався, не пішов за нею, і так сталося, що вона була вагітною і народжувала без мене. Досі за це себе караю, — я зітхнув. — І тому вагітні жінки мене завжди дуже розчулюють.

— О, тому ви тоді в Одесі так ополчилися на маніяка?

— Не згадуймо про те, — попросив я. — Занадто страшна історія.

— Авжеж, історія погана. Повернімося до справи, задля якої я вас покликала, — сказала Поліна. — У нас тут зникла дівчина. Моя вихованка. Я у маєтку відкрила невеличку школу для селянських дівчат. Бо ж вони зростають дуже забиті. Рано починають працювати на городах чи доглядати за худобою, потім у шістнадцять років виходять заміж, далі діти, своя хата, своя худоба та город, і все. Але ж серед них є талановиті. Хтось добре малює, хтось співає. Мені б хотілося розвивати ці їх таланти.

— Шкода, у селі таланти не потрібні, — зітхнув я. — Там потрібна важка праця. Моя мама добре малювала. Квіти. Я бачив кілька її картин у дитинстві. На жаль, вони не збереглися. Були чудові. Але селяни сприймали їх як доказ маминого божевілля. Чого ти малюєш, іди сапай чи корову порай.

— Так, звісно, нинішнє життя в селі важке і безпросвітне. І батьки не хотіли віддавати дочок. Мовляв, роботи дома повно, нехай працюють. Тоді я почала платити за відвідування моїх уроків. Небагато, по 2 копійки, але тутешні селяни живуть у такій бідності, що це спрацювало. Дівчат стали відпускати. Вони приходили до мене, я їх учила грамоти, давала можливість малювати, співати. Не те щоб я була така вже добра, але в нашій глушині дуже нудне життя, і мені треба було чимось зайнятися, інакше я збожеволіла б. Ну я і займалася, шукала у дівчат якісь таланти, допомагала їм розкритися. Я побачила, що вони досить артистичні. Взяла невеличку п’єску з народного життя, і ми почали її готувати. Одні дівчата грали ролі, інші співали в хорі, хтось малював картини для сцени, хтось готував одяг для вистави. Залишався тиждень до прем’єри, коли зникла Мелашка, вона грала одну з головних ролей. Ми збиралися кожен день на репетиції, а одного разу вона не прийшла Я спитала дівчат про Мелашку, побачила, що вони були перелякані. Плакали, відверталися, тремтіли. Я намагалася їх розпитати, але вони мовчали. Тож я вирішила з’їздити до Мелашки. Вона жила на хуторі, за сім верст від мого маєтку в селі Дергачі. Навесні до хутора важко добратися, але тоді ще стояли морози, то я доїхала на авто. Коли приїхала, почула плач у дворі. Зайшла, побачила батька Мелашки з розчервонілими очима. Спитала, де донька, він почав брехати, що вона поїхала на заробітки до Києва.

— Чому думаєте, що брехав? — спитав я.

— Бо місцеві досить дикі, не вміють брехати. Я спробувала його розпитати, але він тільки торочив про Київ, і все. Сам був дуже переляканий. Я хотіла поговорити з його дружиною чи дітьми, але вони забігли до хати, а він зачинив двері, не пустив. Сусіди теж відмовилися балакати, хоч були перелякані. Я поїхала до станового пристава. Вимагала розшукати дівчину. Але він сказав, що нікого шукати не може, бо батьки мають право відправити дитину на заробітки. Мені здається, він щось знав, але не хотів мені казати. В мене було велике бажання приставити йому до голови револьвер і розпитати. Але ж, розумієте, Іване Карповичу, мені потрібно сидіти тихо. Я у розшуку, і пологи за кілька тижнів. Не хочеться, щоб моя дитина народилася за ґратами. Я спробувала діяти іншим шляхом. У сусідньому селі, Роменських Липниках, є економія, якою керує молодий агроном із Києва, Володимир Нікіфоров. Освічена людина, товариш мого чоловіка, він час від часу приїздив у гості. Я спробувала розпитати його. Він не хотів нічого казати. Але в мене була медовуха, місцевий самогон на меду. Я підливала агроному, він добряче набрався, я знову запитала. А він злякався і сказав, що про Мелашку треба забути, так буде краще для всіх, особливо для мене. Він чогось боявся. Ну, мене цей страх і зачепив. Стало цікаво, чого вони всі бояться. То я і написала вам листа. Візьметеся за цю справу, Іване Карповичу? — Поліна подивилася на мене.

— Спробую, — кивнув я. — Тільки нагадую, що Іван Карпович відпочиває у Криму, а приїхав до вас Варфоломій Мурзін. Ніякого Івана Карповича, недарма ж я оце гримувався.

— Так, загримувалися ви добряче. До речі, правильно зробили, бо вас навіть у цій глушині знають. Звісно, більшість тут читати не вміє, але хто вміє, у того неодмінно хоч кілька журнальчиків із вашими оповідками є.

— Треба якусь би історію вигадати. Може, я буду вашим дядьком, що приїхав у ці місця подивитися і собі земельки? — спитав я.

— Ну, це навряд чи, Іване Карповичу. Земелька тут бідна, болота навколо та ліси, ніхто тут не купуватиме.

— А якщо ліс під вирубку?

— Рубати можна, але вивозити важко. Ну нехай. То будете лісопромисловцем? — спитала князівна.

— Так точно, Капітоліно. Їздитиму навколишніми селами, дивитимуся, що і як. Може, і розплутаю цю історію.

— Так, а нам пересідати невдовзі, — сказала князівна.

Ми з’їхали з дороги і зупинилися біля причалу, де чекав човен із двома