Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

справи і нарізно, і спільно. Сподіваюся, Ви пам’ятаєте мене з тих буремних пригод. Зараз я проваджу скромне життя жінки армійського офіцера, що захищає Вітчизну на фронті. Живу в Овруцькому повіті Волинської губернії, у маєтку свого чоловіка, капітана Литвина. Тут у нас дещо відбувається, і я хотіла б попросити у Вас допомоги. Оплату гарантую і буду дуже вдячна, якщо Ви знайдете можливість приїхати. З повагою, Поліна.

Р. S. Передаю цей лист через Григорія, бо ходять чутки, що за вами встановлено суворий нагляд. До пошти у мене довіри немає».

Я покрутив лист у руках, потім запхав його в кишеню.

— І що там? — поцікавився Гриша, який аж намагався зазирнути у лист.

— Князівна просить поради. Але мені треба подумати, перш ніж відповісти. Чим займаєшся, Гришо?

— Та всім помаленьку, — усміхнувся Котовський.

— Я хоч у горах, але газети мені час від часу привозять. То читаю про твої пригоди. Немає через тебе спокою у Бессарабії. І, кажуть, ти тепер ідейний став. — Я теж усміхнувся.

— Ідейний, не ідейний, а дещо зрозумів, — кивнув Котовський. — Борюся за новий світ, Іване Карповичу, проти несправедливості та експлуатації.

— Невже у бунтівники пішов? — здивувався я, бо Гриша був природжений босяк, а вони політики уникали.

— Не без того, Іване Карповичу, — сказав Гриша аж із якоюсь гордістю.

— Але грабуєш далі?

— Неправильно формулюєте, Іване Карповичу, — трохи скривився Гриша. — Не грабую, а провожу акти експропріації у заможних громадян, несу справедливість у маси. Багачі обкрадають бідняків, я ж караю багатіїв і позбавляю їх нечесно отриманого. Випити не бажаєте? — Котовський вирішив змінити тему.

— Ні, поїду в гори. Подумаю, що можна князівні порадити.

— Мені почекати відповіді? — спитав Котовський.

— Ні, Гришо, не треба. Це ж мою пошту читають, а Полінину навряд чи, тому відправлю прямо їй, — сказав я і помітив, що відповіддю моєю Гриша не задоволений, мабуть, хотів би з’їздити до князівни. — Дякую, що передав листа, ну і той, обережним будь. Судячи з газет, дуже щастить тобі. Але може те щастя і закінчитися.

— Та може, звісно. Тільки я у краще вірю, — усміхнувся Котовський.

Я його провів до Алушти, де він на пароплав збирався сідати, а сам вирушив у гори. Бачив, як вів мене філер аж до виїзду з Алушти, у бік Демерджі-яйли, але далі не поткнувся. Дарма, бо невдовзі повернув я на Сімферополь. Залишив там коня у знайомих татар, купив квиток до Києва і відбув. З Києва дав телеграму Поліні. Коли прибув до Овруча, чекало на мене авто. За кермом сиділа сама князівна. Мене не впізнала, бо ще у вагоні я приклеїв собі бороду, перуку руду приладнав, окуляри почепив.

— Доброго дня, князівно, — вклонився я їй.

Вона здивовано подивилася, а потім зареготала.

Вийшла з авто, і побачив я, що Поліна так десь на місяці восьмому. Обійнялися ми, поцілував її у щічку.

— Поліно, ви були прекрасні, а зараз зовсім розквітли, — висловив я своє захоплення.

— Дякую, Іване Карповичу. А я вас не впізнала — багатим будете, — усміхнулася вона.

— По собі знаю, що від багатства лише клопоти, — запевнив я.

— А тут іще турбують різні давні знайомі. Якби не живіт, я б сама спробувала у справі розібратися, але ж бачите, яка я стала. Не до пригод поки мені. То вирішила вас покликати.

— І Правильно зробили. Дуже радий вас бачити.

— Сідайте до авта, — запросила Поліна.

Я сів, і ми поїхали.

— Рада вас бачити у доброму здоров’ї, читала про ваші численні пригоди. Так і думала, що приїдете ви, не пройдете повз цікаву історію, — сказала Поліна.

— Приїхав суто з поваги до вас, князівно, — запевнив я.

Вона засміялася.

— Ви, Іване Карповичу, князівною мене не називайте. Бо я тут так наче на нелегальному стані. Для всіх я донька дрібного пана з Казанської губернії.

— Чому так?

— Ну, Поліна Гагаріна-Курдза у розшуку, а Капітоліна Литвина, у дівоцтві Огаркова, — ні. — пояснила князівна.

— Тоді і я нехай буду не Іваном Карповичем, а Варфоломієм Мурзіним, — запропонував я.

— Що за ім’я таке?

— Та на яке ім’я документи маю, тим і задоволений, — пояснив Поліні. — Я ж у Криму наче лікуюся. Виїздити звідти права не маю. Треба, щоб ніхто не знав, що я у вас гостюю. А цей Варфоломій — нехай.

— Хитрі ви, Іване Карповичу, чи то Варфоломію, наче лис.

— Доводиться бути хитрим, Капітоліно, бо інакше давно б уже з’їли мене, — зітхнув я. — Ви при нашій останній зустрічі збиралися за кордон.

— Збиралися, але нам зробили погані документи, на кордоні ледь не затримали, довелося тікати. А потім війна. Мій чоловік сказав, що не може ставати дезертиром,