Читати книгу - "Американський психопат"

її по обличчю, хапаю її за волосся й називаю «довбаною сучою шльондрою», і це ще більше її заводить, вона починає недоладно смоктати член і одночасно терти свій клітор, і коли вона облизує мені яйця і питає, чи це мені подобається, я важко дихаю й відповідаю: «Так, так». У неї високі повні груди, дуже пружні, соски стирчать, і поки вона давиться моїм членом, бо я грубо трахаю її в рот, я тягнуся вниз і стискаю їх. А потім я трахаю її, сунувши ділдо їй у задній прохід і закріпивши його там ременем, і я шкрябаю її груди, доки вона не просить мене зупинитися. До того я вечеряв з Жаннетт у новому північноіталійському ресторані у Верхньому Іст- Сайді, поблизу Центрального парку, і це було добіса дорого. До того я був вбраний у костюм, пошитий Едвардом Секстоном і сумно розмірковував про дім моєї родини в Ньюпорті. До того, підвізши Жаннетт додому, я зайшов до «М. К.» на благодійну вечірку, якось пов’язану з Деном Квейлом[148], який навіть мені не подобається. У «М. К.» дівчина, котру я зараз трахаю, жорстко фліртувала зі мною нагорі, поки я чекав у черзі на більярд. «Господи», — каже вона. Я збуджено даю їй ляпаса, легенько б’ю по губах, потім цілую їх, кусаю. Її переповнюють страх, жах, збентеження. Ремінь рветься, ділдо вислизає з її заду, поки вона намагається мене відштовхнути. Я відкочуюсь, вдаю, що відпускаю її, а потім, поки вона збирає свій одяг, мимрить щось про те, який я «божевільний клятий вилупок», я стрибаю на неї, наче шакал, з рота буквально виходить піна. Вона плаче, вибачається, істерично схлипує, благає не робити їй боляче, вона в сльозах, тепер вже сором’язливо прикриває груди. Але навіть ці схлипування не заводять мене. Трохи веселіше стає, коли я бризкаю їй в обличчя «Мейсом», ще краще — коли б’ю її головою об стіну чотири чи п’ять разів, доки вона не втрачає свідомість. На стіні лишається маленька пляма з волоссям. Коли вона падає на підлогу, я прямую до ванної кімнати і роблю собі ще доріжку посереднього коксу, який я дістав «У Нелл» чи в барі «Au» минулого вечора. Я чую, як дзвонить телефон, як вмикається автовідповідач. Я згинаюсь над дзеркальцем з доріжкою, не зважаючи на повідомлення, мені байдуже, хто це.

Трохи згодом, як можна було здогадатися, вона лежить гола на підлозі, руки й ноги прив’язані до імпровізованих стовпчиків на дошках, обважених металом. Руки ще й прибиті гвіздками, ноги розставлені якомога ширше. Під зад підкладена подушка, розкрита вульва вимазана сиром брі, трохи сиру запхано у вульву. Вона ледве отямилась, і коли бачить мене, голого, над собою, можу уявити, яким страшним жахом її наповнює те, що в мені, практично, нема нічого людського. Я розклав її перед новим телевізором «Тошиба», поставив у відеомагнітофон стару касету, тож на екрані — остання дівчина, яку я знімав. На мені костюм від «Джозеф Аббуд», краватка від «Пол Стюарт», взуття від «Джей Крю», жилетка якоїсь італійської марки, я стою на колінах поряд із тілом, їм мозок дівчини, жадібно жеру його, змащую шматки рожевого м’яса гірчицею «Ґрей Пупон».

— Бачиш? — питаю я дівчину, не ту, що на екрані. — Ти це бачиш? Ти дивишся? — шепочу я.

Я спробував запхати їй до рота перфоратор, але вона при тямі, й у неї достатньо сили, щоб зціпити зуби, міцно, і хоча перфоратор швидко проходить крізь них, мені це не цікаво. Тож я підводжу її голову з закривавленим ротом і змушую додивитися плівку до кінця, а поки вона дивиться на дівчину на екрані, у якої кров тече з кожного можливого отвору, сподіваюся, вона усвідомлює, що це все одно з нею сталося б. Що вона все одно опинилася б на підлозі в моїй квартирі, з прибитими до стовпів руками, з сиром та битим склом у піхві, розбитою головою, пурпуровою від крові, навіть якщо пішла б «У Нелл», або до «Індокитаю», або «Марсу», або бару «Au» замість «М. К.», навіть якщо не сіла б зі мною в таксі до Верхнього Вест-Сайду, це все одно сталося б. Я б знайшов її. Так влаштований світ. Я вирішую не перейматись камерою сьогодні.

Я намагаюся засунути одну з порожніх пластикових трубок з демонтованого щурячого лабіринту їй у пизду так, щоб її охоплювали статеві губи, але навіть із оливковим маслом вона не входить так, як треба. Упродовж цього часу з магнітофону грає «Найгірше, що могло статися» Френкі Валлі, і я похмуро підспівую самими губами, пхаючи трубку цій сучці в піхву. Зрештою доводиться полити вхід у піхву кислотою так, щоб плоть розійшлась перед пластиком, і доволі скоро трубка легко входить усередину.

— Сподіваюся, тобі боляче, — кажу я.

Щур б’ється об стінки скляної клітки, поки я несу її з кухні у вітальню. Він відмовився їсти те, що лишилося від іншого щура, якого я купив для розваги минулого тижня, і тепер його рештки гниють у кутку клітки (останні п’ять днів я морив його голодом). Я ставлю скляну клітку поряд із дівчиною, і, може, від запаху сиру щур починає божеволіти — спочатку бігає по колу й вищить, потім намагається перехилити немічне від голоду тіло через край клітки. Щура не треба підганяти, й зігнута плічка, яку я підготував, лишається непотрібною. Дівчина досі при собі, а істота десь знаходить сили і без зусиль несеться вгору трубкою, поки половина її тіла зникає всередині, а потім, за хвилину (тіло щура посмикується, поки він їсть), воно вже повністю там, стирчить тільки хвіст. Я висмикую з дівчини трубку, гризун у пастці. Невдовзі хвіст теж зникає всередині. Звуки, які видає дівчина, переважно, незрозумілі.

Я вже можу сказати, що це буде типово позбавлена сенсу марна смерть, але я звик до жахіть. Це чистий кошмар, але навіть так він не засмучує й не тривожить мене. Я не сумую, і щоб довести це собі самому, після хвилини чи двох спостереження за щуром усередині її живота, тримаючи дівчину притомною, так що вона трусить головою від болю, очі широко розплющені від жаху та збентеження, я беру бензопилу й за декілька секунд розпилюю її навпіл. Зубці проходять крізь шкіру, м’язи, жили, кістки так швидко, що вона лишається живою достатньо довго, щоб побачити, як я відтягаю її ноги від тіла — її справжні стегна, те, що зосталося від сплюндрованої піхви,