Читати книгу - "Американський психопат"

— То може повернутися до «1500»?

— «1500» уже не працює, — кричить Мак-Дермотт. — Кухня не працює. Ресторан не працює. Кінець. Мусимо йти в «Кактус».

Тиша.

— Алло? Алло? Народе, ви тут? — роздратовано завиває він, втрачає контроль.

— Його носить, наче м’ячик, — каже Ван-Паттен.

Я сміюся.

— Якщо вам здається, що це смішно… — попереджає Мак-Дермотт.

— Так, і що? Що ти зробиш? — питаю я.

— Люди, я просто розумію, що у нас є шанс так і не дістати столик до, скажімо, півночі.

— Ти певен щодо «1500»? — перепитую я. — Це якось дивно.

— Це ідіотське припущення! — горлає Мак-Дермотт. — Хочеш знати, чому? — Бо-вони-зачинені! Через-те-що-вони-зачинені-вони-не-приймають-замовлень! Ти-мене-розумієш?

— Не гарячкуй, дорогенький, — спокійно каже Ван-Паттен. — Підемо в «Кактус».

— Ми мали б бути там десять, ні, п’ятнадцять хвилин тому, — каже Мак-Дермотт.

— Я, здається, скасував бронювання, — кажу я і приймаю ще «Ксанакс».

— Я його поновив, — каже Мак-Дермотт.

— Ти незамінний, — кажу я монотонно.

— Я можу бути там о десятій, — говорить Мак-Дермотт.

— Якщо врахувати зупинку біля банкомата, я там буду о чверть на одинадцяту, — повільно каже Ван-Паттен, рахуючи хвилини.

— Хтось розуміє, що Жаннетт та Евелін чекають на нас у барі «Зевс», де у нас немає столика? Хтось про це думав? — питаю я з сумнівом.

— Але ж бар «Зевс» зачинений і до того ж ми скасували там бронювання, якого навіть не робили, — каже Мак-Дермотт, намагаючись зберігати спокій.

— Але я, здається, сказав Жаннетт та Евелін зустріти нас там, — кажу я і затуляю рота рукою, наляканий такою перспективою.

Після паузи Мак-Дермотт питає:

— Ти хочеш проблем? Ти спеціально їх шукаєш?

— Ще один дзвінок, — кажу я. — О Боже. Котра година? Інший дзвінок чекає.

— Це, певно, одна з дівчат, — радісно каже Ван-Паттен.

— Чекайте, — каркаю я.

— Щасти, — каже Ван-Паттен, перш ніж я від’єднуюсь.

— Алло? — смиренно кажу я. — Ви подзвонили…

— Це я, — кричить Евелін, її майже не чути через гамір.

— О, привіт, — кажу я буденним тоном. — Що там у тебе?

— Патріку, що ти робиш вдома?

— А ти де? — радісно питаю я.

— Я-в-«Кактусі», — сичить Евелін.

— А що ти там робиш? — питаю я.

— Ти сказав, що ми там зустрінемось, ось що, — каже вона. — Я підтвердила ваше бронювання.

— Господи, вибач, — кажу я. — Я забув тобі сказати.

— Забув-сказати-мені-що?

— Сказати тобі, що ми не… — я сковтую. — Не йдемо туди.

Я заплющую очі.

— Хто, в біса, така Жаннетт? — спокійно сичить Евелін.

— То що, вам там не весело? — питаю я, ігноруючи її запитання.

— Ні-не-весело.

— Чому? — питаю я. — Ми скоро… приїдемо.

— Бо все це якось, не знаю… неадекватно? — верещить Евелін.

— Слухай, я зараз тобі передзвоню, — я збираюся прикинутись, що записую номер.

— Ти не зможеш, — каже Евелін низьким, напруженим голосом.

— Чому? Страйк телефоністів закінчився, — я намагаюся жартувати.

— Бо-Жаннетт-стоїть-за-мною-і-хоче-подзвонити, — каже Евелін.

Пауза, дуже довга.

— Пат-ри-ку?

— Евелін. Облиш. Я зараз виходжу. Ми скоро будемо на місці. Обіцяю.

— Господи…

Я перемикаюся на іншу лінію.

— Народе, народе, хтось облажався. Я облажався. Ви облажалися, не знаю, — кажу я, страшенно панікуючи.

— Що таке? — питає хтось із них.

— Жаннетт та Евелін обидві в «Кактусі», — кажу я.

— Ого, — регоче Ван-Паттен.

— Знаєте, я цілком можу засунути свинцеву трубу дівчині в піхву, кілька разів, — кажу я Ван-Паттену та Мак-Дермотту, а потім, після паузи, яку я помилково вважаю шоком від того, що вони нарешті усвідомили всю мою жорстокість, додаю: — Але ніжно.

— Ми в курсі щодо твоєї труби, Бейтмене, — каже Мак-Дермотт. — Годі хизуватись.

— Це він намагається нам сказати, що у нього великий член? — питає Крейґа Мак-Дермотт.

— Ну, я не впевнений, — каже Мак-Дермотт. — Ти це намагаєшся нам сказати, Бейтмене?

Я мовчу, потім відповідаю.

— Я… ну, не зовсім.

Знову дзвінок на іншій лінії.

— Гаразд, я офіційно тобі заздрю, — кепкує Мак- Дермотт. — Тепер куди? Господи, котра година?

— Це не має значення. У мене вже відмовив мозок.

Я так зголоднів, що їм вівсяні пластівці з коробки. Знову дзвінок.

— Може, дістанемо наркотиків.

— Подзвони Гемліну.

— Господи, та в цьому місті не можна зайти до вбиральні, щоб не вийти звідти з грамом, так що не переживайте.

— Хтось чув про нову угоду «Белл Саут»[146]?

— Завтра в «Шоу Патті Вінтерс» буде Спадс Маккензі[147].

Дівчина

Вечір середи, ще одна дівчина, з котрою я познайомився в «М. К.» і яку я планую вбити й зафільмувати це. Вона лишається для мене безіменною і зараз сидить на дивані у вітальні моєї квартири. Напівпорожня пляшка шампанського «Кристал» стоїть на скляному столику. Я перемикаю треки, на екрані «Вурлітцера» горять цифри.

Нарешті дівчина питає:

— Що це за запах?

Я буркочу собі під ніс:

— Мертвий… щур.

І відчиняю вікна та скляні двері, що ведуть на терасу, хоча ніч прохолодна, вже середина осені, а вона вбрана легенько, однак ще одна склянка шампанського, здається, зігріває її достатньо для того, щоб спитати, чим я заробляю на життя. Я кажу їй, що вчився в Гарварді, потім почав працювати на Волл-стрит, у «Пірс та Пірс», коли випустився з бізнес-школи, а коли вона питає, що це таке, чи то жартуючи, чи то справді не розуміючи, я сковтую і, стоячи до неї спиною, знаходжу сили, щоб відповісти: «Взуттєва крамниця». Коли ми тільки прийшли до квартири, я занюхав доріжку кокаїну, яку знайшов у своїй аптечці, «Кристал» трохи вгамував збудження, але не сильно. Зранку «Шоу Патті Вінтерс» було про апарат, який дозволяє людям говорити з померлими. Дівчина вбрана у жакет та спідницю з шерстяної баратеї, блузку з креп-жоржету, сережки з агату та слонової кістки від «Стівен Двек», коротка жилетка з шовкового жакарду, все від… від кого? Здається, від абикого.

У спальні вона гола, змащена олією, вона смокче мій хуй, а я стою над нею, б’ю ним