Читати книгу - "Американський психопат"

— й піднімаю це перед собою, залите кров’ю, наче трофей. Її очі ще хвилину лишаються розплющеними, вони розфокусовані, повні відчаю, потім вона заплющує їх, а я, поки вона ще жива, просто так всаджую ніж їй у перенісся, відрізаю плоть із чола, а потім відрубую кістку підборіддя. У неї лишилась лише половина рота, і я трахаю її туди один раз, двічі, тричі. Мені байдуже, чи дихає вона, чи ні, я пальцями видавлюю їй очі. З’являється щур, головою вперед — він якось розвернувся всередині дівчини. Він залитий пурпуровою кров’ю, я бачу, що пила відрізала йому десь з половину хвоста, і я згодовую йому рештки брі, доки не відчуваю, що мушу затоптати його до смерті, що й роблю. Пізніше стегно й ліва щелепа дівчини лежать у духовці, запікаються, а жмутки лобкового волосся — у кришталевій попільничці «Стюбен», і коли я підпалюю їх, вони дуже швидко згоряють.

Ще один новий ресторан

Протягом певного обмеженого часу я цілком здатен бути веселим і комунікабельним, тож приймаю запрошення Евелін у перший тиждень листопада повечеряти з нею в «Люку», новому супершикарному китайському ресторані, який, як не дивно, подає ще й креольську кухню. У нас хороший столик (заброньований на ім’я Вінтергрін[149] — проста й вишукана перемога), я почуваюся спокійним та приземленим, навіть коли Евелін сидить навпроти мене і белькоче про величезне яйце Фаберже, яке начебто саме собою котилося навколо фойє готелю «П’єр», чи щось таке. Минулого тижня в «Роялтоні» відбулась офісна гелловінська вечірка, я був у костюмі серійного вбивці з табличкою «СЕРІЙНИЙ УБИВЦЯ» на спині (вона виявилася легшою, ніж дошка з написом «УБИВЦЯ ПЕРФОРАТОРОМ», яку я зробив трохи раніше), а під цими словами кров’ю написано «Так, це я», і костюм теж весь у крові, частково штучній, частково справжній. В одній руці у мене був жмуток волосся Вікторії Белл, а поряд з бутоньєркою (маленька біла троянда) — виварена кістка пальця. Костюм був дуже витончений, однак Крейґ Мак-Дермотт усе одно обійшов мене й посів перше місце в конкурсі. Він одягнувся Айвеном Боескі[150], і, як на мене, це нечесно, бо чимало людей думали, що я минулого року був у костюмі Майкла Мілкена[151]. «Шоу Патті Вінтерс» вранці було про дітей домашніх абортів.

Перші п’ять хвилин вечері проходять добре, тоді приносять замовлені напої, і я інстинктивно тягнуся до свого, але відчуваю, що зіщулююсь щоразу, як Евелін розтуляє рот. Я помічаю, що сьогодні тут вечеряє Сол Стейнберг[152], але вирішую не казати про це Евелін.

— Може, тост? — пропоную я.

— О, за що? — без цікавості бурмоче Евелін, вигинає шию, роздивляється дуже білу, погано освітлену залу.

— За свободу? — втомлено питаю я.

Але ж вона не слухає, бо до нашого столика підходить якийсь англієць у шерстяному костюмі в «гусячі лапки» на три ґудзики, шерстяній картатій жилетці, бавовняній сорочці з косим комірцем, замшевих черевиках та шовковій краватці, все від «Ґарріка Андерсона» — якось після того, як ми з Евелін посварились у барі «Au», вона показала на нього й сказала, що він «шикарний», а я назвав його «карликом», і тепер він відверто фліртує з нею, і мене бісить те, що вона може відчувати, що я ревную, але зрештою я сміюсь останнім, коли він питає, чи вона досі працює «в тій галереї на Першій авеню», і Евелін, явно зла, з витягнутим обличчям каже «ні», виправляє його, і після кількох незграбних фраз він іде. Вона шморгає носом, розгортає своє меню й одразу заводить про щось інше, не дивлячись на мене.

— Що це за дивні футболки, які я постійно бачу? — питає вона. — По всьому місту? Ти бачив? «Нуга це смерть»? У людей масові проблеми з харчуванням? Я щось пропустила? Про що ми говорили?

— Ні, ти помиляєшся. Там «Наука це смерть», — зітхаю я, заплющуючи очі. — Боже, Евелін, тільки ти могла переплутати це з солодощами.

Я жодної гадки не маю, що я верзу, але я киваю, махаю рукою комусь у барі — там літній чоловік, його обличчя в тіні, здається, я з ним знайомий, я не впевнений, але він піднімає свій келих шампанського і посміхається до мене, це полегшення.

— Хто це? — питає мене Евелін.

— Мій приятель, — кажу я.

— Я його не впізнаю, — каже вона. — «Пірс та Пірс»?

— Облиш, — зітхаю я.

— Хто це, Патріку? — питає Евелін.

Її більше цікавить те, що я ухиляюсь, а не його ім’я.

— А що? — питаю я у відповідь.

— Хто це? — знову питає вона. — Скажи мені.

— Мій приятель, — шкірю я зуби.

— Хто, Патріку? — Евелін дивиться скоса. — Він був на моїй різдвяній вечірці?

— Ні, не був, — кажу я, постукуючи по столу.

— Це не… Майкл Джей Фокс? — питає вона, досі дивлячись скоса. — Той актор?

— Навряд чи, — кажу я. Мені набридло. — Заради Бога, його звати Джордж Левантер і — ні, він не знімався в «Таємниці мого успіху».

— О, як цікаво, — Евелін уже повернулася до меню. — То про що ми розмовляли?

Я намагаюся згадати.

— Про кондиціонери? Чи якийсь конкретний кондиціонер? — зітхаю я. — Не знаю. Ти балакала з тим карликом.

— Єн не карлик, Патріку, — каже Евелін.

— Він незвичайно низький, Евелін, — суперечу їй я. — Ти впевнена, що його не було на твоїй вечірці? — і додаю, тихіше: — Серед тих, хто розносив закуски?

— Ти не будеш називати Єна карликом, — відповідає вона й розгладжує серветку на колінах. — Я цього не терпітиму.

Вона практично шепоче, не дивлячись на мене, і я не можу не пирхнути.

— Це не смішно, Патріку, — каже Евелін.

— Ти сама обірвала розмову, — зазначаю я.

— Ти думав, що мені це сподобається? — гірко каже вона.

— Слухай, люба, я просто намагаюся зробити цю зустріч якомога приємнішою, тож, будь ласка, не псуй її.

— Просто припини, — каже Евелін, не звертаючи на мене уваги. — О, дивись, це ж Роберт Фаррелл.

Помахавши йому рукою, вона крадькома показує його мені, і звісно ж, Боб Фаррелл, котрого всі люблять, сидить за столиком біля вікна в північній частині зали, і це мене потай