Читати книгу - "Алеф. Прозові твори"

Цим вона домоглася свого — Льовенталь вийшов, аби принести склянку води. А коли він, не дуже вірячи в цей переляк, проте готовий поставитися до нього поблажливо, повернувся з їдальні, Емма вже дістала з шухляди важкий револьвер. І двічі натиснула на гачок. Важке тіло обвалилося, ніби дим і звук пострілу підрубали його під корінь, склянка з водою розбилася, обличчя дивилося на неї з подивом і люттю, а рот вивергав лайку й іспанською мовою, і на ідиші. Потік брудних слів не вичерпувався, й Еммі довелося вистрелити втретє. Пес, прив’язаний на подвір’ї, заходився гавкати, а зі скривленого в лайці рота бризнула цівка крові й вимазала бороду та костюм. Емма розпочала заготовлену нею обвинувальну промову: «Я помстилася за смерть батька, й покарати мене не зможуть…», але не закінчила її, бо сеньйор Льовенталь був уже мертвий. Так він ніколи й не довідався, за що вмер.

Надривний гавкіт нагадав Еммі, що їй не можна гаяти час. Вона зсунула подушки на канапі, розстебнула кілька ґудзиків сорочки на трупі, зняла з носа забризкане кров’ю пенсне й поклала його на картотеку. Потім схопила телефонну рурку й кілька разів повторила те, що так часто подумки повторювала, і цими словами, й іншими:

— Сталося неймовірне… Сеньйор Льовенталь звелів мені прийти й розповісти про страйк… А потім зґвалтував мене, і я його вбила…

Ця історія справді була неймовірною, але всі в неї повірили, бо, по суті, вона була правдивою. Правдивим був тон Емми Цунц, правдивим — її сором, правдивою — її ненависть. Правдивою була також наруга, яку вона пережила. Не відповідали дійсності лише обставини, час і двоє чи троє імен.

Дім Астеріона{410}

Марті Москера Істмен

І цариця народила сина, якого назвали Астеріон.

Аполлодор {411} . «Бібліотека», III, 1

Я знаю, мене звинуватять у гордині, а може, й у ненависті до людей, а може, навіть у божевіллі. Ці звинувачення (за які я рано чи пізно віддячу) є сміховинними. Це правда, що я не виходжу зі свого дому, але правда й те, що його двері (яких у ньому нескінченна кількість)[236] залишаються відчиненими і вдень, і вночі як для людей, так і для тварин. Нехай до мене заходить, хто хоче. Тут немає ані витонченої розкоші, ані вигадливої пишноти палаців — тут є тільки спокій і самота. І є дім, такий, якого більш не знайдеш ніде у світі. (Брешуть ті, хто запевняє, ніби подібний до цього є дім у Єгипті.) Навіть мої недоброзичливці визнають, що в усьому моєму домі немає ніяких меблів. Другим безглуздям є твердження, ніби я, Астеріон, в’язень. Повторити, що тут немає жодних зачинених дверей? До цього я додам, що немає в домі й жодного засува чи замка. І що якось надвечір я був вийшов на вулицю; і якщо й повернувся до себе ще до смеркання, то тільки тому, що мене налякали обличчя простолюду, безвиразні й пласкі, мов розкрита долоня. Сонце тоді вже сховалося за обрій, але невтішний плач якоїсь дитини та благальні зойки юрби дали мені зрозуміти, що мене впізнали. Люди молилися, втікали, падали навколішки; одні дерлися до підніжжя храму Сокири, інші хапали каміння. Хтось, пам’ятаю, кинувся в море, щоб заховатися під водою. Недарма ж моя мати була царицею, і я не зміг би змішатися з юрбою, навіть якби зі скромності цього й захотів.

Річ у тому, що я неповторний. Мене не цікавить, що та або та людина може передати іншим людям; як філософ я вважаю, що нічого не можна передати через мистецтво письма. Ці нікчемні й банальні дрібниці чужі моєму духові, призначеному для великого; і я ніколи не розумів, чим одна літера відрізняється від іншої. Щось подібне до шляхетного нетерпіння перешкоджає мені навчитися читати. Іноді я про це шкодую — ночі та дні видаються такими довгими!

Звичайно ж, розваг мені не бракує. Як ото баран, що кидається в бійку, я гасаю по кам’яних галереях, аж поки не падаю з ніг, знесилений. Я ховаюся в затінку біля водойми або за поворотом коридора і вдаю, ніби мене шукають. Я стрибаю з дахів униз і, буває, розбиваюся до крові. Іноді я прикидаюся сплячим, заплющую очі й глибоко дихаю. (Іноді я й справді засинаю, а буває, що барви дня змінюються, коли я розплющую очі.) Але найдужче я люблю гратися в іншого Астеріона. Я вдаю, ніби він приходить до мене в гості, і я показую йому свій дім. З глибокою шанобливістю я йому пояснюю: «Зараз ми повернемося до перехрестя, де недавно були» або: «Зараз ми вийдемо на інше подвір’я», або: «Казав же я, що тобі сподобається цей канал», або: «Зараз ти побачиш водойму, яка забилася піском», або: «Зараз ти побачиш, як коридор роздвоюється». Іноді я помиляюся, й ми обидва сміємося від щирого серця.

Я не тільки вигадую всі ці ігри, я ще й думаю про свій дім. Усі частини дому повторюються багато разів, будь-яке місце в ньому — це й інше місце. Немає тут однієї водойми, одного двору, одного водопою, одних ясел, а є чотирнадцять (нескінченна кількість) ясел, водопоїв, дворів, водойм. Мій дім — як світ, а точніше буде сказати, він і є світом. А коли якось я знудився від усіх цих дворів з водопоями та запилюжених галерей із сірого каменю, я вийшов на вулицю й побачив храм Сокири, а за ним — море. Але я зрозумів побачене лиш тоді, коли в нічному сні мені відкрилося, що існує також чотирнадцять (нескінченна кількість) морів і чотирнадцять храмів. Усе повторюється багато разів, чотирнадцять разів,