Читати книгу - "Алеф. Прозові твори"

Кожні дев’ять років заходять до мого дому дев’ятеро людей, щоб я визволив їх від усього зла. Я чую їхні кроки або їхні голоси в глибині кам’яних галерей і весело біжу їм назустріч. Церемонія триває лише кілька хвилин. Вони падають один за одним, і я навіть не встигаю вимазати кров’ю руки. Вони залишаються лежати там, де впали, і їхні трупи допомагають мені відрізняти цю галерею від інших. Я не знаю, хто вони, але знаю: один з них провістив у хвилину смерті, що колись прийде сюди і мій визволитель. Відтоді мене вже не мучить самота, бо я знаю, що він існує і рано чи пізно з’явиться в одній із цих запилюжених галерей. Якби мій слух був спроможний розрізняти всі звуки у світі, він почув би шарудіння його кроків. Можливо, він відведе мене в якесь місце, де буде менше галерей і менше дверей? Яким він буде, мій визволитель? — запитую я себе. Буде він биком чи людиною? Чи буде такий, як я?

Промені вранішнього сонця вигравали на лезі бронзового меча. На ньому вже не було жодного сліду крові.

— Чи повіриш, Аріадно? — сказав Тесей{412}. — Мінотавр майже не вчинив опору.

Друга смерть

Років зо два тому (я загубив того листа) Ґаннон написав мені з Ґвалеґуайчу, повідомляючи, що скоро надішле мені, мабуть, перший іспанський переклад вірша Ралфа Волдо Емерсона «The Past»[237], й додавши в приписці, що дон Педро Даміан, якого я, либонь, пам’ятаю, помер минулої ночі від запалення легень. У гарячковій передсмертній маячні він іще раз пережив кривавий день битви під Масольєром{413}. Остання звістка анітрохи не здивувала мене, можна було чекати чогось подібного, адже дон Педро став під знамена Апарісіо Саравії{414} ще у свої дев’ятнадцять чи двадцять років. Революція 1904 р. захопила його чи то в Ріо-Неґро, чи то в Пайсанду{415}, де він наймитував у якомусь маєтку; Педро Даміан був родом із Ґвалеґуайчу, що в провінції Ентре-Ріос, але пішов слідом за своїми друзями, такий самий відчайдушний і такий самий темний, як і вони. Він брав участь у кількох сутичках і в останній битві, а повернувшись 1905 року додому, з безмовною покірливістю знову став гарувати в полі. Наскільки мені відомо, він більше ніколи не покидав своєї провінції, останні тридцять років проживши в глухому закутні, за лігу чи за дві від Нянкая, і саме в тій глушині мені випала нагода поговорити з ним одного вечора (я намагався поговорити з ним того вечора) — це було, якщо я не помиляюся, 1942 року. То був чоловік мовчазний, обмежений. Гуркіт і шаленство битви під Масольєром вичерпували його історію; тож мене не здивувало, що він знову пережив той день у годину своєї смерті… Знаючи тепер, що більш ніколи не побачу Даміана, я спробував пригадати його; але моя візуальна пам’ять така вбога, що я спромігся пригадати лише його світлину, яку колись зробив Ґаннон. Власне, в цьому немає нічого дивного, адже живим я бачив того чоловіка аж на початку 1942 року, лише один раз, а на світлині безліч разів. Ґаннон надіслав мені ту світлину; я кудись поклав її і вже не шукаю. А правда в тім, що я боюсь її знайти.

Другий випадок стався в Монтевідео, за кілька місяців. Маячня й агонія того чоловіка з Ентре-Ріос навели мене на думку написати фантастичну новелу про поразку під Масольєром. Емір Родріґес Монегаль{416}, що йому я розповів сюжет, написав мені рекомендаційну записку, з якою я мав звернутися до полковника Діонісіо Табареса, котрий брав участь у тій кампанії. Полковник прийняв мене після вечері. Сидячи в патіо, в кріслі-гойдалці, він весь поринув у плутані й захоплені спогади про ті далекі часи. Говорив про набої, які ніколи не надходили вчасно, про змучених коней, про сонних людей із землистими обличчями, що ткали лабіринти маршових переходів, про Саравію, який міг увійти в Монтевідео, але волів його обминути, бо «ґаучо боїться міста», про людей з відтятими по самі плечі головами, про громадянську війну, яка в його переказі більше скидалася не на протистояння двох армій, а на сон кровожерливого розбійника. Він говорив про Ільєскас, про Тупамбае, про Масольєр. Його довжелезні фрази снувалися дуже легко та жваво, і я зрозумів, що він уже безліч разів розповідав про всі ці події, й у душу мені закрався сумнів, чи за цими словами збереглися бодай якісь спогади. Як тільки він зробив першу паузу, я згадав ім’я Даміана.

— Даміан? Педро Даміан? — повторив полковник. — Аякже, він служив зі мною. Смаглий як індіанець — хлопці називали його Дайманом.

І вже зовсім іншим тоном додав, що війна — як жінка; вона випробовує чоловіка, і ніхто не знає, який він є, доки не перевірить себе в бою. Один, здавалося б, усього боїться, а як дійде до діла, то хлопець хоч куди. А буває й навпаки, і так воно сталося із сердегою Даміаном, який у шинках хизувався своєю білою відзнакою, а під Масольєром дав маху. Під час перестрілок із «дубленими» він тримався непогано, але зовсім інакше сталося, коли військо вийшло проти війська й загриміли гармати, й кожен відчув, що п’ять тисяч озброєних людей тільки й думають, аби його вколошкати. Бідолаха, який тільки й знав, що мити своїх овець, — чи ж можна було чекати від нього подвигів…

Сам не знаю чому, але мені стало прикро, коли я почув цю розповідь Табареса. Я волів би, щоб усе було інакше. Зі старого Даміана, з яким мені випало випадково зустрітися багато років тому, я зробив собі, можна сказати, кумира, а розповідь Табареса скинула його з п’єдесталу. Тепер я зрозумів, чому Даміан був такий стриманий і чому він так уперто жив у самоті. Цю поведінку диктувала йому не скромність, а сором. І даремно повторював я собі, що людина, яка все життя докоряє собі за один боягузливий вчинок, є набагато складнішою і цікавішою, аніж людина бездоганно хоробра. Адже ґаучо Мартін Ф’єрро, думав я, є для нас значно менш цікавою постаттю, аніж лорд Джім{417} або Разумов{418}. Воно