Читати книгу - "Алеф. Прозові твори"

недільної програми розваг. По обіді лягла перепочити і з заплющеними очима подумки повторила весь задуманий план своїх дій. Подумала про те, що його завершальний етап буде менш жахливим для неї, аніж перший, і, звичайно ж, буде скрашений смаком перемоги і справедливого суду. Зненацька, охоплена тривогою, вона підхопилася на ноги й підбігла до шухляди. Висунула її; лист від Файна лежав там, де вона й залишила його позавчора ввечері, під фотокарткою Мілтона Сілса{409}. Ніхто не міг його бачити; вона почала перечитувати його, потім порвала.

Розповісти більш-менш наближено до дійсності про події того вечора було б важко і, мабуть, недоречно. Істотною ознакою жахливого є його нереальність, ознакою, яка, можливо, пом’якшує жах, а може, й загострює. Як можна правдоподібно переказати подію, в реальність якої не вірить навіть той, хто її спричинив, як відтворити той швидкоплинний хаос, який сьогодні навіть пам’ять Емми Цунц не поновлює і відштовхує? Емма жила у кварталі Альмаґро, на вулиці Ліньєрс; відомо, що того вечора вона пішла в порт. Можливо, що, ходячи ганебним бульваром Пасео де Хуліо, вона бачила себе віддзеркаленою в безлічі дзеркал, виставленою напоказ у яскравому світлі, роздягнутою поглядами голодних очей, але ймовірніше припустити, що спочатку вона блукала в байдужій юрбі, ніким не помічена… Вона заходила до двох чи трьох барів, спостерігаючи, до яких вихилясів та вивертів удаються інші жінки. І, нарешті, зустріла матросів із «Нордстьєрнана». Відвернулася від одного, зовсім юного, боячись, що він пробудить у ній почуття, близьке до ніжності, й вибрала іншого, нижчого, ніж вона, й брутального, щоб, бува, не пом’якшився її дівочий жах. Матрос повів її до якихось дверей, потім через темний під’їзд, потім нагору крученими сходами, потім через передпокій (у якому було вікно з такими самими косокутниками, як у Ланусі), а потім вони пройшли коридорчиком і ввійшли у двері, що замкнулися за ними. Страшні події перебувають поза часом — і тому, що в них недавнє минуле мовби обрубується майбутнім, і тому, що частини, з яких вони складаються, не утворюють послідовності.

Чи в цей час, що був поза часом, у цьому жаскому хаосі незв’язних і жорстоких відчуттів Емма Цунц подумала бодай один-однісінький раз про небіжчика, якому вона приносила себе в жертву? Я схильний припустити, що один раз усе ж таки подумала і що в ту мить мало не зірвався її розпачливий задум. Вона подумала (не могла не подумати), що її батько витворяв з її матір’ю те саме, що витворяють тепер з нею. Вона подумала про це з легким подивом і відразу ж провалилась у запаморочення. Чоловік, який був шведом чи фінном, не розмовляв іспанською мовою; він був для неї таким самим знаряддям, як і вона для нього, але вона служила йому для насолоди, а він — для справедливого суду.

Коли Емма залишилася сама, вона довго лежала із заплющеними очима. На столику лежали гроші, які поклав там матрос. Емма підвелася й порвала ті гроші, як перед тим порвала листа. Порвати гроші — таке саме блюзнірство, як і викинути хліб; і Емма відразу ж і розкаялась у своєму вчинку. Гординя, і в такий день… Страх кудись відійшов, залишилися тільки відчуття смутку й огиди. Огида й смуток сковували її, проте Емма повільно підвелася й почала вдягатися. В кімнаті не залишилося жодного живого кольору; вечірні сутінки все густішали. Еммі вдалося вийти на вулицю, ніким не поміченою; на розі вона сіла в автобус, який ішов у західні квартали. Згідно зі своїм планом, вона сіла на передньому сидінні, щоб ніхто не бачив її обличчя. Хто знає, можливо, дивлячись на повсякденну вуличну суєту, вона втішала себе думкою, що її лиха пригода анітрохи не вплинула на звичний порядок речей. Автобус їхав через затемнені квартали передмістя, де будинки стояли все рідше й рідше, Емма дивилась у вікно й одразу забувала побачене. Вона вийшла в одному з провулків Варнеса. У парадоксальний спосіб втома стала її силою, бо примушувала її зосередити всю увагу на деталях свого задуму, а не на його суті та наслідках.

Арона Льовенталя усі вважали чоловіком статечним; але для небагатьох близьких йому людей він був насамперед скнарою. Він мешкав на верхньому поверсі фабрики, сам-один. Живучи в глухому передмісті, він боявся злодіїв, тому на фабричному подвір’ї тримав великого пса, а в шухляді його письмового столу завжди лежав заряджений револьвер — про це було всім відомо. Рік тому він, як годиться, оплакав несподівану смерть дружини — уродженої Гаус, яка принесла йому чималий посаг! — та єдиною його пристрастю були гроші. Але, на свій сором, він мусив признатися собі, що йому легше заощаджувати їх, ніж заробляти. Він був дуже релігійний і вірив, що в нього таємна угода з Богом, якою Він звільнив його від обов’язку творити добрі діла в обмін на молитви й поклони. Товстий, лисий, вбраний у жалобу, з рудою бородою й у темному пенсне, стояв він біля вікна й чекав на конфіденційне повідомлення робітниці Цунц.

Він бачив, як вона штовхнула ґратчасту хвіртку, яку він умисне залишив незамкненою, й рушила через темне подвір’я. Побачив, як вона зробила невеличке коло, щоб обминути собаку, який гавкав, смикаючи ланцюг. Губи в Емми ворушились, як у людини, котра нечутно молиться; вони вже стомилися повторювати вирок, що його сеньйор Льовенталь почує перед тим, як померти.

Але події розвивалися зовсім не так, як передбачила Емма Цунц. Починаючи від учорашнього ранку, вона знову й знову уявляла собі, як, твердо тримаючи в руці револьвер, вона примусить негідника зізнатись у своєму негідному злочині, а тоді викладе йому свій тонко продуманий стратегічний план, завдяки якому правосуддя Боже восторжествує над правосуддям людським. (Не від страху, а з бажання стати знаряддям вищого правосуддя, вона не хотіла бути покараною за свій вчинок.) Після цього пострілом у груди вона поставить крапку в долі Льовенталя. Але все сталося не так, як гадалося.

Побачивши Арона Льовенталя, Емма відчула, що насамперед мусить покарати його за ту ганьбу, яку вона сьогодні пережила в ім’я свого батька, а вже потім за його смерть. Вона просто не могла не вбити Льовенталя після свого ретельно підготовленого безчестя. Тож вона не мала права гаяти час на театральні ефекти. Вона боязко присіла на запропонований їй стілець, попросила в Льовенталя пробачення, послалася (як то й годиться донощиці) на свій обов’язок і лояльність, назвала кілька прізвищ, натякнула на інші — і враз замовкла, ніби її голос урвався від страху.