Читати книгу - "Список Шиндлера"

та й досі ходять. Хтось гадав, що Ґьот прийшов просити про матеріальну допомогу, хтось — що Оскар тримав у себе якесь його майно: гроші чи ще щось таке, що лишилося після однієї з останніх краківських оборудок Амона, де Оскар, можливо, виконував роль агента. Деякі, хто працював ближче до кабінету Оскара, гадають, що Амон навіть просився до Брюннліцу на посаду якого-небудь управителя. Сказати, що досвіду такої праці Ґьот не мав, ніхто б не наважився. Власне, правдою можуть бути всі три версії, хіба тільки малоймовірно, щоб Оскар колись виконував роль Ґьотового агента.

Коли Амон увійшов до брами табору, стало очевидним, що в’язниця й поневіряння дуже його ослабили і зменшили. Обличчя схудло. Тепер його риси більш нагадували того Амона, який прибув до Кракова під Новий 1943 рік ліквідувати гетто, але були й інакшими, бо він пожовк від хвороби й посірів від тюрми. І якби ви наважилися поглянути в його очі, то помітили б, що в них з’явилася якась пасивність. Однак дехто з в’язнів, підводячи очі від верстатів, бачили цю фігуру крізь призму своїх найстрашніших снів: ось він, незваний, іде понад дверима й вікнами, через двір фабрики до кабінету гера Шиндлера. Гелену Гірш наче громом ударило: вона була ладна крізь землю провалитися. Але інші люто шипіли йому вслід, а хтось із чоловіків перехилився через верстат і плюнув. Старші жінки виклично підняли своє плетиво. Ось їхня помста: попри весь його, Ґьота, терор, Адам і далі оре, а Єва пряде.

Якщо Амон хотів працювати в Брюннліці — інших місць, куди зі своєю відстрочкою міг податися гауптштурмфюрер, було обмаль — то Оскар або відрадив його, або відкупився. У цьому ця зустріч мало різнилася від інших. Гер директор люб’язно поводив Амона своєю фабрикою, і коли вони обходили цехи, колишнього плашувського коменданта зустріли ще менш привітно. Коли господар і гість повернулися до кабінету, хтось чув, що Амон вимагає, щоб Оскар покарав в’язнів за неповагу, а Оскар щось пробурмотів, мовляв, зробить щось із цими злісними євреями, і висловив свою власну незмінну повагу до гера Ґьота.

Хоча СС і випустило Амона з в’язниці, розслідування в його справі тривало. Суддя СС приїжджав до Брюннліцу знов-таки допитати Мєтека Пемпера щодо розпоряджень Амона. До початку допиту комендант Ліпольд прошепотів Пемперу, що хай той краще поводиться розважливо, бо суддя захоче забрати його в Дахау і стратити там, коли він розповість усе, що знає. І Пемпер мудро постарався переконати суддю, що його робота в адміністрації Плашува була не такою вже й важливою.

Амон якимсь чином дізнався, що слідчі СС узялися за Пемпера. Невдозві після приїзду до Брюннліцу він завів свого колишнього друкаря в тихий куток, щоб дізнатися, які саме питання ставив тому суддя. Пемпер небезпідставно вважає, що помітив в очах Амона обурення, що його колишній в’язень тепер є живим джерелом свідчень для суду СС. Звичайно, Амон тут уже не мав тієї влади, він здувся, прийшов у жалюгідному костюмі, може, навіть попросився помитись в Оскаровому душі? Але все ж повної впевненості тут бути не могло. Це усе ще був Амон, і звичка до влади в нього збереглася. Пемпер сказав:

— Суддя заборонив мені будь-кому розповідати про свій допит.

Ґьот обурився і став погрожувати, що поскаржиться герові директору. Ось, коли треба, міра, до якої тепер Амон став безсилим. Раніше він ніколи не звертався до Оскара, щоб той когось покарав.

На другий вечір гостини Амона жінки почувалися ще більш переможно. Він не міг їх і пальцем торкнутися. Навіть Гелену Гірш вони заспокоїли. Але спала вона все одно погано. Останній раз, коли Амон потрапив на очі в’язням, — це коли його проводжали до машини, якою він мав їхати на вокзал Цвіттау. Ніколи ще не було такого, щоб Амон тричі навідався в те саме місце й не відправив якого-небудь бідаку на той світ. Його безсилля було очевидним. А проте все одно не кожен міг наважитися глянути йому в обличчя перед від’їздом. І через тридцять років у снах ветеранів Плашува від Буенос-Айреса до Сіднея, від Лос-Анджелеса до Єрусалима Амон Ґьот шаленітиме й далі.

— Коли ви бачили Ґьота, — казав Польдек Пфефферберґ, — ви бачили смерть.

Так що, як Амон сам казав, він ніколи не зазнавав повного краху.

Розділ 37

Тридцять сьомий день народження Оскара святкував і сам директор, і всі його в’язні. Один із майстрів зробив маленьку коробочку, в якій можна було тримати запонки, і коли до цеху зайшов гер директор, дванадцятирічну Нюсю Горовиць підштовхнули вперед, і вона виголосила підготовлену промову зі святкової нагоди:

— Пане директоре! — сказала дівчинка по-німецьки; директору довелося нахилитися, щоб її почути. — Усі в’язні бажають вам усього найкращого у ваш день народження.

То саме була субота, якраз доречна, адже всі люди Брюннліцу завжди згадують той день як бучне свято. Рано вранці, десь тоді, коли Оскар уже почав відзначати свої уродини коньяком «мартелл» у кабінеті й веселитися з сердитої телеграми з Брно, у двір заїхали дві вантажівки білого хліба. Хтось пішов скликати гарнізон, навіть похмільного Ліпольда, який просиплявся на своїй квартирі в селі. Це було потрібно, щоб есесівці припинили нарікати на те, що директор занадто гарно ставиться до в’язнів. А самим в’язням роздали по три чверті кіло хліба. Вони його спочатку роздивились, а тоді почали зі смаком їсти. Щодо того, де Оскар узяв той хліб, є різні версії. Можливо, ці вантажівки частково пояснюються доброю волею місцевого управителя Даубека, того самого, який відвертався, коли брюннліцькі насипали собі овес у штани. Але тієї суботи хліб був справжнім чудом, частиною магії свята.

Хоча всі згадують той день як радісний, по правді, підстав для веселощів було небагато. Минулого тижня прийшла довга телеграма від гера коменданта Гассебрьока з Ґрьосс-Розена у Брюннліц до Ліпольда: там були вказівки, що робити з населенням табору, якщо до нього наблизяться росіяни. За телеграмою, мало відбутися остаточне сортування. Старих і всіх тих, хто затримуватиме марш, вимагалося розстріляти одразу, а здорових — етапувати в бік Маутгаузену.

Хоча ніхто з в’язнів про цю телеграму не чув, але в них був якийсь розмитий страх подібного розвитку подій. Увесь тиждень ходили чутки, що привезли поляків, і ті риють великі могили в лісі коло Брюннліцу. Білий хліб, здається, з’явився як протиотрута тим чуткам, запорука майбутнього для цих людей. А проте, схоже, всі знали, що розпочалася ера загроз, підступніших за те, що вони