Читати книгу - "Останній дон"

— Отже, поки президент не віддасть душу, ми залишаємося з носом? — зробив підсумок Кросс.

— Саме так, — підтвердив Вейввен. — Президент, мушу визнати, хоч ми й у протилежних партіях, дуже популярний. Його, безперечно, переоберуть, Мусимо набратися терпіння.

— Отже, нам залишається чекати п'ять років, а потім сподіватися, що оберуть президента, який вето не накладе?

— Не зовсім так,— сказав сенатор, відтак трошки повагався. — Мушу бути з вами відвертий. За п'ять років склад конгресу може змінитись, у мене може не виявитись тих голосів, котрі маю тепер. — Він знову зробив паузу: — Тут важить багато різних факторів.

Кросс був зовсім збитий з пантелику. Що, в біса, насправді було на думці у Вейввена? Тут сенатор приклацнув пальцями.

— Звичайно, коли з президентом щось станеться, то віце-президент закон підпише. Тобто, хоч як це неприємно звучить, та вам слід сподіватися, що з президентом станеться інфаркт, його літак розіб'ється або ж його покладуть з інсультом. Таке трапляється, всі ми смертні, — сенатор аж сяяв обличчям, і раптом Кроссові все прояснилося.

Він відчув спалах люті. Цей виродок передавав через нього повідомлення для Клерікуціо: сенатор свою частку роботи виконав, тепер їм залишається убити президента. І сенатор був настільки спритний і лукавий, що жодним конкретним проявом себе в цю справу не вплутував. Кросс був упевнений, що дон на таке не пристане, а якби й пристав, то після цього Кросс відмовиться бути частиною «родини».

Вейввен, приязно усміхаючись, вів далі:

— Все доволі безнадійне на перший погляд, та наперед нічого не скажеш. Доля може нам посприяти, а віце-президент мій дуже близький приятель, навіть хоч ми з ним у різних партіях, я ані на йоту не сумніваюся, що він схвалить закон. Нам залишається тільки чекати й сподіватися.

Кроссові важко вірилося, що він справді чує сенаторові слова. Сенатор Вейввен був утіленням непогрішимого всеамериканського політика, хоч і відзначався слабкістю до жіночої статі та до невинного Гольфу. Обличчя його залишалося все таким же аристократично вродливим, а голос — шляхетним. Умів подати себе за одного з наймиліших людей на світі. Одначе в його задуми входило, щоб «родина» Клерікуціо знищила президента, вчинила на нього замах. Складнувато було б упоратись, подумав Кросс.

Сенатор вже сидів за столом і вишукував по тарілках.

— Я перебуду тут тільки одну ніч, — сказав він. — Сподіваюся, у вас там у вар'єте знайдеться кілька дівчат, які мали б охоту повечеряти з таким дідуганом, як я.

Повернувшись в апартаменти на даху, Кросс зв'язався з Джорджіо і повідомив, що буде в Дестамі наступного дня. Джорджіо сказав, що його забере з аеропорту «родинний» водій. Ні про що не розпитував.

По телефону Клерікуціо справи не обговорювали.

Коли Кросс з'явився в особняку в Дестамі, він здивувався, що всі були в зборі. В кабінеті без вікон був не тільки дон, але й Піппі, три донові сини — Джорджіо, Вінсент і Петі, і навіть Данте з небесно-блакитним ренесансним капелюхом на голові.

Стіл у кабінеті не був накритий, сісти за обід планувалося згодом. Як водилося, дон змусив усіх переглянути світлини Сільвіо та хрестин Кросса і Данте, що стояли над каміном. «Такий щасливий день», — завжди примовляв дон. Всі вмостилися на стільцях і канапах, Джорджіо подав напої, а дон припалив вигнуту чорну італійську сигару.

Кросс дуже детально розповів, як він приніс п'ять мільйонів сенаторові, а потім, слово в слово, розмову із ним.

Запала тривала тиша. Кроссових коментарів нікому з них не було потрібно. Вінсент і Петі, судячи з їхніх облич, були найбільш стурбовані. Саме тепер, коли Вінсентові належала його мережа ресторанів, він менш за все був схильний іти на ризик. Петі, хоч і був командиром солдатів Бронкського анклаву, володів велетенським будівельним підприємством і перш за все дбав про нього. Така жахлива місія на цьому відрізкові їхнього життєвого шляху була їм ні до чого.

— Цей клятий сенатор збожеволів, — подав голос Вінсент.

— Ти впевнений, що саме таке хотів нам сказати сенатор? — звернувся до Кросса дон. — Що нам справді слід вчинити замах на керівника нашої держави, одного з його колег в уряді?

— Вони, як каже сенатор, не в одній політичній партії, — сухо уточнив Джорджіо.

— Сенатор завжди виглядатиме чистеньким, — відповів донові Кросс. — Він тільки виклав фактичний стан справ. Гадаю, він має на думці, що ми діятимемо відповідно до цього стану.

Данте понесло. Його аж поривало від такої ідеї, від слави, від виграшу.

— В наші руки пливе увесь гральний бізнес. Легально. Справа варта заходу. Ось де щонайбільший куш!

Дон звернувся до Піппі:

— А що думаєш ти, мій martello? — з теплотою в голосі спитав він.

Піппі не приховував розлюченості.

— Такого зробити неможливо, і навіть братися не слід.

— Дядьку Піппі, якщо тобі не до снаги, то я зможу, — глузливим голосом знову втрутився Данте.

Піппі презирливо глянув у його бік.

— Ти різник, а не стратег. Таку справу, як ця, ти не зміг би спланувати й за мільйон років. Надто великий ризик. Надто багато смороду. А виконати надто важко. Вийти сухим не вдасться.

— Діду, — зухвало звернувся Данте, — доручи цю справу мені. Я дам раду.

Власного онука дон не міг не шанувати.

— Я певен, що даси, — сказав він, — і зиск був би дуже великий. Одначе Піппі має рацію. Наслідки для нашої «родини» можуть бути дуже непевні. Помилятися можна будь-коли, та ніколи не можна робити фатального прорахунку. Навіть якщо б нам усе вдалося і ми здійснили свій задум, цей вчинок навічно повис би над нашими головами. Це надто великий злочин. До того ж це не та ситуація, що загрожує нашому існуванню, а та, що веде до мети. До мети, якої можна досягти терплячістю. А поки що ми в прекрасній ситуації. Джорджіо, у тебе є своє місце на Уолл-стрит, Вінсенте, у тебе є свої ресторани, Петі, ти маєш свої будівельні підприємства, Кроссе, ти маєш готель, і Піппі, ти можеш відійти від справ і решту своїх днів перебути в мирі і спокої. І Данте, онуче мій, тобі слід набратися