Читати книгу - "Правда про справу Гаррі Квеберта"

— Що сталося того вечора?

— Сержанте, ви колись чули про таку собі «ватагу футболістів» або ж «філдголів»?

— Про «філдголів»? Ні, не чув.

— Поліція так охрестила групу мерзотників, які зчиняли тоді розбої в нашому районі.

Вересень 1964 року

Була десята година вечора, що Лютер провів його з Елеонорою, а тепер пішки повертався додому. Завтра він мав іти на збірний пункт. Вони з Елеонорою сьогодні вирішили одружитися, коли він повернеться: заприсяглись бути вірними одне одному і вперше кохалися на вузенькому дівочому ліжку, поки її мати пекла для них у кухні печиво.

Лютер пішов не відразу, він іще кілька разів повертався до хати Смітів. У світлі ліхтарів бачив Елеонору — вона стояла на ґанку і, плачучи, махала йому рукою. Тепер він простував Лінкольн-роуд. Вулиця о тій порі була порожня і погано освітлена, зате це найкоротший шлях додому. Іти залишалося три милі. Його випередило авто, і фари вихопили велику частину дороги попереду. Трохи згодом позаду з’явилося ще одне. Воно мчало з великою швидкістю. З вікна долинав галас: пасажири були добряче напідпитку і вирішили полякати хлопця. Лютер не відповідав, і авто, проїхавши ще кілька десятків метрів, раптом загальмувало.

Він ішов далі; а що ще мав робити? Порівнявся з автівкою, і водій запитав:

— Гей, ти! Тутешній?

— Так, — відповів Лютер, і на нього линули пивом.

— Та ти ж селюк! Лох! — заволав водій. — У Мені самі лохи живуть!

Пасажири заревіли. Їх було четверо, але в пітьмі Лютер не міг розгледіти їхніх облич. Здогадувався, що вони молоді, років по двадцять п’ять, по тридцять, усі дуже агресивні. Йому стало страшно, і він пішов далі, відчуваючи, як шалено гамселить серце. Битися він не любив, і йому не хотілося встрявати в халепу.

— Гей! — погукали ззаду. — Куди зібрався, лошаро?

Лютер мовчки наддав ходу.

— Ану йти сюди! Сюди йди! Зараз ми тобі покажемо, як учать чемності таких засранців, як ти!

Лютер почув, як відчинилися дверцята і водій гукнув: «Панове, полювання на селюка відкрито! Хто зловить, тому сто баксів!». Він щодуху побіг, сподіваючись, що проїде ще якесь авто. Але порятувати його не було кому. Один із нападників наздогнав його, повалив додолу і заревів: «Ось він! Зловив! Сто баксів мої!» Всі кинулися до Лютера і заходилися його лупцювати. І коли він уже не зміг підвестися, один гукнув: «А пограймо у футбол! Хто хоче забити field goal?[14]». Усі заревіли від захвату і заходилися по черзі гилити його носаками в обличчя, наче забивали м’яч у ворота. Натішившись усмак, покинули його непритомного на узбіччі. За сорок хвилин його знайшов якийсь мотоцикліст і викликав «швидку».

*

— Декілька днів Лютер перебував у комі, — сказала Сілла. — А як отямився, зрозуміли, що на обличчі в нього немає жодної цілої кістки. Йому робили пластичні операції, але так і не повернули колишньої зовнішності. Два місяці він пролежав у лікарні й вийшов, щоб жити зі скаліченим обличчям та невиразним мовленням. Про В’єтнам, звісно, можна було забути, про все інше теж. Він цілісінькими днями стуманіло сидів у хаті, не малював, не будував якихось планів. За півроку Елеонора розірвала заручини і навіть виїхала з Портленда. Хто її засудить? Їй було вісімнадцять років, і вона не хотіла решту життя опікуватися Лютером, який перетворився на бліду тінь самого себе, поринувши у власне горе. Він став іншою людиною.

— А злочинці? — запитав Ґегаловуд.

— Їх так і не знайшли. Ця ватага тоді вже не вперше сваволила в наших краях. І щоразу покидьки всмак тішилися тими «польовими голами». Але випадок із Лютером був найжахливіший: вони мало не вбили його. Про це писали всі газети, поліція скрізь їх шукала. Та про них ніхто більше не чув. Либонь, полякалися, що їх зловлять.

— Що сталося з вашим братом потім?

— Наступні два роки Лютер нічого не робив, лише цілісінькими днями вештався по хаті. Наче примара, їй-богу. Батько до пізньої ночі працював, а мати намагалася знайти собі справи поза домом. То були нестерпні два роки. А потім, 1966-го, хтось раптом подзвонив у двері.

1966 рік

Він не відразу відчинив: Лютерові нестерпно було показуватися комусь на очі. Та, крім нього, вдома нікого не було: а раптом щось важливе? Він таки відчинив. Перед ним стояв чоловік, років із тридцять, ошатно вбраний.

— Вітаю, — мовив він. — Даруйте, що без попередження, але в мене авто вийшло з ладу. Метрів за п’ятдесят звідціля. Ти часом не знаєшся на механіці?

— Це жалежить від того, шо у ваш, — відказав Лютер.

— Нічого особливого, просто колесо спустило. А я ніяк не можу впоратися з домкратом.

Лютер погодився допомогти. Авто, розкішне купе, стояло на узбіччі неподалік. Переднє праве колесо нахромилося на цвях. Домкрат було погано змащено, тож його заклинило, та Лютер усе-таки підвів його під авто і поміняв колесо.

— Ого, вражає, — сказав чоловік. — Пощастило, що я тебе зустрів. Ти що робиш? Механік?

— Нішого. Раніше малював. А потім шталася біда.

— А грошенята чим заробляєш?

— Я не жаробляю.

Чоловік пильно глянув на нього і простягнув руку.

— Я Елайджа Стерн. Дякую тобі, дуже дякую.

— Лютер Калеб.

— Радий знайомству, Лютере.

Якусь хвилю вони розглядали один одного. Врешті Стерн поставив запитання, що непокоїло його, відколи Лютер відчинив двері.

— Що з обличчям?

— Ви шули про «ватаху футболіштів»?

— Ні.

— Вони нападали на людей жадля жабави. І били по голові, як по м’яшу.

— Господи, який жах… Співчуваю.

Лютер похмуро стенув плечима.

— А ти не вішай носа! — приязно підбадьорив Стерн. — Якщо життя б’є тебе, вгати і йому! Як дивишся на те, щоб улаштуватися на роботу? Я шукаю людину, яка би доглядала мої авто і була моїм водієм. Ти мені подобаєшся. Якщо погодишся, візьму тебе.

Отак за тиждень Лютер перебрався до Конкорда, у флігель для прислуги у величезному родинному маєтку Стерна.

*

Сілла вважала, що братова зустріч зі Стерном — неймовірна удача.

— Завдяки Стернові Лют знову став людиною. У нього з’явилася робота і гроші. А головне, він знову почав малювати. Вони зі Стерном чудово знаходили