Читати книгу - "Місто дівчат"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Май трохи поваги, Віві, — сказала вона, не відриваючись від трансляції. Тож я замовкла й дала їй послухати. Я знала, що тітка Пеґ хотіла бути на стадіоні, але їй бракувало сил на такий важкий похід. Та коли вона слухала виступ Ді Маджо на честь Ментла, її лице сяяло від захвату й зворушення. Коли він закінчив, по її щоках котилися грубі сльози. (Тітка Пеґ могла впоратися зі всім — з війною, катастрофою, провалом, смертю родича, зрадливим чоловіком, знесенням рідного театру — і не пролити при цьому ні сльози, зате визначні моменти в історії спорту завжди її розчулювали.) Я часто міркувала про те, чи склалась би наша розмова по-іншому, якби її того дня не переповнювали емоції. Хтозна. Я відчувала, що їй не хотілось вимикати радіо після виступу Ді Маджо й присвячувати всю увагу мені, але тітка Пеґ мала добре серце. Вона витерла очі й висякалась. Кілька разів кашлянула. Запалила ще одну цигарку. А тоді почала уважно слухати мою сумну історію.
Я дійшла до середини епопеї, коли ввійшла Олів. Вона була на ринку. Я зупинилася, щоб допомогти їй викласти з торби харчі, а тітка Пеґ попросила:
— Почни спочатку, Віві. Розкажи Олів усе, що ти розповіла мені.
Я б воліла цього не робити. З роками я полюбила Олів Томпсон, але вона не була першою, до кого б я побігла поплакатися. Олів не мала аж такого м’якого серця, з якого б через вінця лилося співчуття. Та все ж вона завжди була поруч, а з роками вони із тіткою Пеґ стали мені за рідних батьків.
Побачивши мої вагання, тітка сказала:
— Просто розкажи їй усе як є, Віві. Олів знається на такому ліпше за всіх, повір мені.
Тож я повернулась на початок своєї саги. Автомобільна поїздка 1941 року, Волтерова лайка, «мала паскудна шльондра» від водія, темні часи сорому й вигнання на півночі штату Нью-Йорк і недавнє повернення водія — тепер уже патрульного зі шрамами від опіків, який був на «Франкліні». Який знав мого брата. Який знав усе.
Жінки пильно мене слухали. А коли я дійшла до кінця, далі так і сиділи: уважно, немовби чекаючи продовження.
— А потім що сталося? — запитала тітка Пеґ, збагнувши, що я закінчила.
— Нічого. Після цього я пішла геть.
— Пішла геть?
— Я не хотіла з ним говорити. Не хотіла його бачити.
— Але ж, Вівіан, — він знав твого брата. Він був на «Франкліні». З твоїх слів виглядає так, ніби його серйозно поранили під час атаки. І ти не хотіла з ним говорити?
— Він мене образив, — сказала я.
— Що? Він образив тебе двадцять п’ять років тому, а тепер ти просто пішла собі геть? Від людини, яка знала твого брата? Від ветерана?
— У моєму житті не було нічого гіршого за ту поїздку, — відказала я.
— Та невже? — різко відповіла тітка Пеґ. — А що було найгірше в його житті, тобі не спало на думку поцікавитися?
Вона рознервувалася, що було зовсім на неї не схоже.
Я прийшла до неї не для того. Мені хотілося, щоб мене втішили, а не висварили. Я розгубилась і відчула себе ідіоткою.
— Забудьте, — сказала я. — Нічого страшного. Шкода, що я вас сьогодні потурбувала.
— Як то нічого страшного? Не мели дурниць!
Вона ще ніколи не розмовляла зі мною так різко.
— Не треба було починати цю тему, — мовила я. — Я перебила вам матч, і ви через це рознервувалися. Вибачте, що я так нахабно увірвалась.
— Та плювати мені на той чортів матч, Вівіан.
— Вибачте. Мені просто зіпсували настрій, і хотілося з кимось поговорити.
— Тобі зіпсували настрій? Ти покинула травмованого ветерана і прийшла поскаржитися, яке в тебе важке життя?
— О Господи, не треба мене відчитувати. Просто забудьте. Забудьте, що я взагалі про це згадувала.
— Цікаво як?
Вона закашлялася — жахливим, різким кашлем. Її легені були немов шорсткі й зашкарублі. Тітка Пеґ сіла, Олів поплескала її по плечах. Потім вона запалила їй ще одну цигарку і тітка кілька разів глибоко затягнулася. Після кожної затяжки на неї знову нападав кашель.
Врешті тітка Пеґ опанувала себе. Я — от дурненька! — сподівалася, що вона перепросить за те, що так уїдливо зі мною розмовляла. Але вона натомість сказала:
— Послухай, дитино, я здаюсь. Я не розумію, чого ти хочеш. Я взагалі тебе зараз не розумію. Ти мене страшенно розчарувала.
Такого тітка Пеґ ще ніколи не казала. Навіть тоді, коли я багато років тому зрадила її подругу й мало не зруйнувала її найпопулярніший спектакль.
Тоді вона обернулася до Олів:
— Не знаю. А ти що скажеш, начальнице?
Олів сиділа мовчки, згорнувши руки на колінах і втупившись у підлогу. Я слухала, як натужно дихає тітка Пеґ і як у другому кінці кімнати постукують від вітру жалюзі. Я сумнівалась, що хочу почути думку Олів. Але що було вдіяти.
Нарешті Олів глянула на мене. Вираз її обличчя був, як завжди, суворий. Та коли вона заговорила, я відчула, що вона ретельно добирає слова, щоб не завдати мені зайвої шкоди.
— Поле честі — поле болю, Вівіан, — сказала вона.
Я думала, Олів скаже ще щось, але вона мовчала.
Тітка Пеґ зайшлася реготом, а потім знову кашлем.
— Що ж, дякую, що внесла свою лепту, Олів. Тепер усе ясно.
Ми ще довго сиділи мовчки. Я підвелась і взяла одну з цигарок тітки Пеґ, хоч кілька тижнів тому кинула курити. Ну майже кинула.
— Поле честі — поле болю, — врешті продовжила Олів, наче тітка Пеґ нічого й не казала. — Так мене навчив батько, коли я ще була мала. Він пояснив мені, що поле честі — не місце для дитячих забав. Бо діти не мають честі, розумієш, та й ніхто її від них не сподівається, бо це для них надто складно. Надто боляче. Але щоб подорослішати, мусиш ступити на поле честі. І відтоді від тебе сподіваються всього. Треба пильнувати за своїми принципами. Від тебе вимагатимуть жертв. Тебе осуджуватимуть. Якщо ти накоїш помилок, муситимеш за них відповідати. Траплятимуться ситуації, коли доведеться стримати свої бажання і бути
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто дівчат», після закриття браузера.