Читати книгу - "Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун"

– А ти хіба не чула, що всім, хто приєднується до ватаги, ми прізвисько даємо?

– Ви приймаєте мене до ватаги?! – не повірила власним вухам.

– Не зрозумів: ти маєш щось проти? – чи то погрозливо, чи то здивовано глянув Піт. – Честь нам завелика? Чи принципи моральні не сходяться? Чи думаєш, що Щогла тебе скоро прикопає?

«Прикопаю», – гордо кивнув Щогла.

«Мене беруть до ватаги? До найвідомішої на все королівство? – все не вірила я. – Беруть мене, розніжене дівчисько й білоручку?»

– Пацани, не вразили! – сплеснув Грицько.

– Цирк та й годі! І нащо я звідти йшов?

– А така була, як ластівочка… така була, як квіточка… Погано, значить, куліш варив! Погано!

– Ой, та все одно не Меланка!

– Така дівчина… і така носом крутитися, чікка таш ататші!

– Ех, відлітають прекрасні німфочки від наших берегів…

Ґвалт, як видно, знявся порядний. Тим часом мене цікавило інше запитання:

– А Сонюшка-то за що?!

– За героїзм та відвагу, з якими відбиваєш своє право на сон, – виголосив Піт. Урочисто так, що аж смішно. – То що? – подивився несподівано серйозно.

Сказали б мені пів року тому, що я водитимусь із бандитами – нізащо б не повірила. Сказали б мені, що я вчитимуся самооборони в бандитів – дала би в пику. Сказали б мені, що я приєднаюсь до ватаги найлютіших бандитів королівства – знову дала би в пику, і то з розмаху, і то не один раз.

А зараз він питає мене про це. І що діється в моїй голові, що вона не розказує рукам, скільки разів вони вже мали зарядити в пику? Чому між грудей клекоче якась радість, підіймається щастя, грає азарт?

«В пику! В пику!» – командують генерали.

А зсередини заливається: «А класний куліш! А класно ми дали Лоренсо! А класно перемагати двобої! А класно реготати з їхніх грубих жартів! А кулі-і-іш…»

А як я боялася кілька годин тому, наскільки вони будуть жорстокі! Але ж ні: після того пограбування усі залишились живі. І навіть ті, яких ледве не роздавило колодою… І навіть ті, яким ледве не звернули шиї арканами… Та не жорстокі вони! Просто-на-просто підставлені та ображені.

– І вона ще питає, за що Сонюшка… Знову стоячи заснула! – хлопці вже хапались за голови.

– То що? – повторив Піт, пронизуючи очима.

– Ну-у-у… – задерикувато протягнула я. – А платити добре будуть???

– Одна тринадцята від загального заробітку.

– Ну-у-у…

– Хоче відібрати тринадцяту Стецька, – шепнув хтось.

– Ну, добре, – нарешті згодилась я. – Таки вмовили. Все одно не маю, куди дітись.

Схвальний гул долинув зі сторін. Хлопці здійняли радісну бучу та гуртом на мене навалились. Я вже думала, чи не залитись щасливими сльозами, а вони плескали мене по плечах. А ще шкірилися так, підступно-підступно.

«Ну, що знову?..» – не встигла кинути я, як все довкола заглушив мій вереск. Це могутній Арто загріб мене у свої лаписька і кудись поніс.

– Куди?! – виривалась обурено. Тільки так, для годиться.

– Посвячувальна колода, – гордо виголосили хлопці, коли мене нарешті зсадили.

Мої брови не знали, куди їм повзти: чи то від здивування, чи від сміху.

– І посвячувальна корона, – підскочив Керрі та накинув на мене вінок. – Тільки Тео не кажи, що я спер, бо ж він для…

– Що?! – вигулькнув Ромео.

– Тео, Тео! – обскочили його хлопці. – Ми вимагаємо святкової вечері! Такі події треба відзначати! Як найбільше свято, треба відзначати!

– Та я вам всім… – пробивався до шибеника.

– Принцеса-розбійниця, – смакуючи, промовляв Гастон. – Ех, не пустять після такого на престол…

– Ой, та я й сам би до такої королеви не пішов…

– А восьминіжка все одно краще, – непоборний Стецько.

Цілий вечір промайнув у веселощах. А потім багряний сонячний диск закотився за обрій, і Піт послав усіх збирати хмиз. В суцільній темряві, зрозуміло. Щоб знали, як відкладати на потім і до ночі проводити всякі посвячення…

Я сиділа, прихилившись спиною до дерева, і мріяла. Мріяти я люблю в тиші, тож мусила відійти від табору… У грудях вирувало тепло, з обличчя не сходила усмішка. Соромно признатись, але я почувалась щасливою.

Чому соромно? Бо планувала віднайти батьків і досі не знайшла. Ще й додумалась почуватись щасливою? Сором та й годі! А втім, це хлопці винні. Один день з ними побудеш – і перевернуть усі ідеали!

Та хай там що, а я сиділа і мріяла. Аж тут стрепенулась. До слуху долинуло тремтливе відлуння: той самий Елеонорин мотив. Що ж, стає ясно, що невідомий скрипаль – точно хтось із ватаги. Тільки хто? О, як же давно я не чула цієї мелодії, не верталася до неї думками! А тут, зараз…

Мені закортіло скочити на ноги й дізнатися, хто грає. Однак мить проминула – а я не рухалась із місця. Чужі таємниці заслуговують поваги. І якщо хтось не хоче їх відкривати, це його право.