Читати книгу - "Наречені на свята, Лана Кохана"

***

Я встановив намети, а Ліза натягала палиць і хворосту для багаття. Ми саме вечеряли, коли почав мрячити дощ.

— Водонепроникні, — заспокоїв я Лізу, помітивши її косі погляди в бік наметів.

А втім, за годину дощ перетворився на зливу. Коли до тої долучилася ще й громовиця, по моєму намету поплескали. Ліза зазирнула всередину, принісши з собою й на собі чимало води.

— Слухаю? — Я підібгав спальник, маючи надію лишити його сухим.

— Я не можу спати, — Ліза звела брови догори.

— Не повіриш — я теж.

Переважно тому, що вона розбудила мене своїм плесканням, але то деталі.

— Можна я посплю у тебе?

Я заблимав очима.

— Зі мною? — перепитав тупо.

— Не зовсім «з тобою»… — знітилася Ліза. — Але «у тебе». Просто постелю свій спальник поруч. Отут.

Я кліпнув ще раз.

— Добре.

— Дякую! — просяяла Ліза й сунула до виходу.

— Чекай! Ти куди?

— За спальником.

— Там стіна з дощу — ти ж іще більше намокнеш.

— Та я в дощовику.

— Я бачу, і з нього тече.

На мою суху постіль…

— Знімай його і роззувайся — я поділюся спальником.

— Дійсно? — схвильовано.

— Він доволі великий, а я повністю одягнений. Але якщо тобі некомфортно, можеш сходити за своїм.

Ліза зволікала ті самі три секунди, а тоді зняла дощовик і стягнула кросівки. Залишивши все в кутку біля входу, вона підлізла до мене. Розкат грому змусив її смикнутись, і я простягнув руку.

— Обіймашки допомагають, — запевнив Лізу, і вона пристала на мою пропозицію.

За наступного гуркоту вже не сіпалася, але притискалася ближче. Коли вслід за черговою блискавкою, Лізина нога опинилася в районі мого паху, я пошкодував, що відмовив її йти за тим спальником. Можливо, і вона пошкодувала, що не пішла.

— Ой, — видала Ліза.

«“Ой”, — подумав я. — Так мій член ще не називали».

Ліза прибрала ногу, навіть спробувала трошки відсунутися. Однак мені це не допомогло, а вона знов почала смикатися від розкотистих звуків.

— Може… просто ігноруватимемо? — запропонував я.

— Ти про що?

— Ти знаєш.

Була думка, що скажу слово «ерекція» — і вона драпане під дощ. Ще й кросівки забуде.

— Д-добре, — стиха погодилася Ліза.

Ми знов обійнялися, і згодом вона так само закинула на мене ногу. Щоправда, цього разу повільніше, без нервозности. А все тому, що Ліза вже спала. Я чув її посапування навіть крізь грім. Найліпша колискова — мов липа шелестить.