Читати книгу - "Невинна й небезпечна, Ольга Обська"

Щойно сили повернулися, Маркель осідлав коня і поскакав до палацу. Йому треба було потрапити до своєї лабораторії. Дорога зайняла пів ночі. Але це й на краще, що дістався місця під покровом темряви. Не хотілося привертати до себе увагу.

Через потаємний хід він проник у лабораторні володіння ніким не помічений. Чіткого плану дій поки що не було. Але Маркель його розробить, щойно уважно перегляне всі свої останні записи. Він вийняв журнали, де описував перебіг експериментів, але не встиг заглибитись у текст, як кроки зовні змусили насторожитися.

У лабораторію зайшов Себастін. Похмурий і напружений.

— Так і знав, що знайду тебе тут.

У голосі тривога, але не осуд. І на тому спасибі.

— Батько страшенно злий і пригнічений. Амалія зникла. Вранці поїхала на кінну прогулянку до озера і не повернулася. Ти чому не у північній провінції? Чому не послухався наказу короля? Це пов'язано зі зникненням Амалії? Знаєш де вона?

Що на це відповісти?

— І так і ні.

Брат підсів до столу:

— Розповідай.

Маркель відклав записи. Вони із Себастіном дуже різні. У них бували і сварки, і непорозуміння, але брат жодного разу не зраджував. Коли справа стосувалася чогось серйозного, Себастін завжди був на боці Маркеля, завжди підтримував. Хто, як не він?

— Я пробув у північній провінції лише кілька днів. Знайшов тямущого керівника і доручив йому контролювати відвантаження хутра. А сам поїхав.

— Куди?

— Шукати відповіді на запитання. З моменту, як передав Амалії листа її мами, відчував постійну тривогу. З одного боку був упевнений, що вчинив правильно, з іншого, відчував, що щось із цим листом не так. Чому послання зашифроване? Що за таємниці зберігає? Чи не нашкодить Амалії?

— Де ти збирався знайти відповіді?

— Ти сам мимоволі підказав мені, звідки розпочати пошук. Ти зміг зрозуміти зміст окремих слів листа, тому що вони були схожі на слова стародавньої мови, яку ти вивчав — мови пустельного народу, чи не так?

— Так, схожість була. І ти вирішив знайти тих, кого називають пустельними демонами? Хто жив колись у проклятій долині?

— Саме так.

— Але ж вважається, що пустельний народ зник. Хочеш сказати, тобі вдалося знайти когось із них?

— Ні. Але я знайшов людину, яка одного разу побувала на тій стороні колодязів.

— На тій стороні? Що це означає? — Себастін здивовано потер потилицю.

— Знаю, звучить дивно. Але я давно здогадувався, що колодязі мають особливу таємницю. Щось там, на дні, хлюпається незвичайне, загадкове. Природа не дарма охороняє їх отруйним маревом. За той час, поки займався вивченням проклятої долини, прочитав багато стародавніх літописів, і вони підштовхнули зробити неймовірне припущення, що з того боку колодязів може існувати інший світ. Тому вони мене й вабили. Але чи міг я подумати, що дівчина, яку покохаю, виявиться родом з того боку?

— Амалія з того боку?

— Тепер мені навіть дивно, чому я не здогадався про це раніше. Вона незвичайна, не така, як усі. Має дар, про який у нашому світі ніхто не чув. І історія батьків дуже незвична. Вони з'явилися, ніби нізвідки. Де жили, що робили до зустрічі з королем? І зникли вони також таємниче. А що як вони не загинули, а просто повернулися на той бік? Але дочку забрати з собою не змогли. Тому й залишили їй листа з настановами, як це зробити самій. Коли такий здогад спав мені на думку, я остаточно втратив спокій.

— Ти подумав, що тепер, коли лист у Амалії, вона може будь-якої хвилини зникнути — повернутися до батьків?

— Так. Я гнав коня, боячись не встигнути. Проклинав погані дороги, через які можу запізнитися. Змінював скакунів на свіжих і знову гнав.

— Встиг?

— І так і ні. Я застав її біля долини, але вона не взяла мене з собою.

— Не взяла? — Себастін покосився на кров, що запеклася на скроні. — Це вона? Я ж попереджав, що Амалія небезпечна. Не міг закохатися в когось іншого, якусь невинну пташку? — вперше за весь час розмови на обличчі брата промайнула іронія.

— Вона і є невинна пташка. Полохливий метелик… — у голові сплив образ — сором'язлива тиха вихованка пансіону зі стосом книг, якою Маркель побачив Амалію вперше. Її пронизливі медові очі занапастили його вже тоді, коли вона підняла їх на нього. Пробрали, проникли, заволоділи, вбили та воскресили. — Себастіне, знав би ти, як я хочу до неї…

Брат поплескав по плечу:

— Але ж це можливо. Ти сказав, що знайшов людину, яка побувала на тому боці. Що вона розповіла?

—  Це був він. Аделард. Нині він уже сивий старець. Але в молодості був старателем — добував воду з проклятих колодязів. Небезпечна робота. Трохи забаришся, пробудеш у долині довше за півгодини і можеш залишитися там назавжди. Одного разу з ним мало не сталося таке лихо. Вже збирався у зворотну путь, коли побачив дівчину в дивному одязі — довгій полотняній сукні, з розпущеним пшеничним волоссям, босу. Надзвичайно красиву.

— Вона була з пустельного народу?

— Так. Аделард одразу так і подумав. Дівчина спостерігала за ним з-за сусіднього колодязя, а він спостерігав за нею. Це тривало недовго — вона злякалася і зникла в бузковому мареві. А він ледве встиг вибратися з долини живим. Аделард довго не міг забути того, що трапилося. Образ дівчини переслідував його у снах. Він мріяв знову побачити її. І це сталося. Цього разу вона наважилася підійти ближче. А наступного — заговорити. Її звали Дайонія. Їхні дивні побачення тривали кілька місяців. Вони зрозуміли, що покохали одне одного. Але обоє знали, що їм не судилося бути разом. Аделард не може довго перебувати в проклятій долині, а його кохана, навпаки, не може надовго залишати землю своїх предків і жити серед звичайних людей. Їхнім зустрічам судилося бути лише такими — нестерпно короткими.

— Вони розійшлися?

— Вони продовжували зустрічатися, поки одного разу Дайонія не сказала, що її віддають заміж — так вимагають звичаї її народу. Але перш ніж розлучитися, Дайонія вирішила подарувати коханому хоча б те, що в її силах — один місяць. Вона провела над ним якийсь ритуал, і Аделард став несприйнятливим до прокляття долини. Закохані не розлучалися весь місяць, навіть разом побували на тій стороні колодязів і повернулися назад. Але місяць пролетів, як один день. Марево колодязів знову стало для Аделарда отруйним. Більше він ніколи не бачив Дайонію. І забув, як проходить таїнство переміщення.