Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Здається, каверзи, побоююся не тільки я.
Са-ард твердо вирішив, що на планету Імаран він вирушить сам, і сам доставить Чарпатчхе до її родичів. А ми з Шоа-даром залишатися на кораблі.
І на додачу видав зверху ще купу інструкцій, що робити до, потім і взагалі в будь-якому випадку, який тільки може спасти на думку будь-кому з нас. Наче до облоги нас готував.
Такому рішенню я не здивувалася. Після того як Шоа-дар був полонений, для мене нічого дивного немає в тому, що старший змій береже брата. У мене ж самої навіть костюма ніякого немає, а умови на планеті не зовсім відповідають тим нормам, які підходять для людської чи на-агарської раси. Як поведеться мій біосинтезоїдний організм, я теж не горю бажанням перевіряти.
Сама Чарпатчхе більше ніяк не проявляла себе наступні кілька годин. Не з'являлася ні поряд зі мною, ні біля на-агарів. Навіть коли наші бортові системи повідомили, що до заданої точки координат, тобто рідної планети нашої пасажирки, залишилося всього дві стандартні години льоту, якщо рухатися з тією ж швидкістю, вона ніяк не відреагувала і не явила нам своєї нової проекції. Поки Са-ард її сам не покликав.
На цей момент ми всі втрьох зібралися в кімнаті управління. І я з неабиякою цікавістю розглядала зображення синьо-коричневої смугастої кульки, планети Імаран, на якій і живуть співвітчизники нашої пасажирки, і всю їхню планетарну систему з двома «сонцями» та двадцятьма трьома планетами, що обертаються навколо них. Судячи з даних наших бортових систем, із цих двадцяти трьох чотири обжито, хоча природні умови для цього є лише на одній, тій, на яку ми й летимо.
− Ви мене кликали? − з'являється прямо перед нами Чарпатчхе. Знов у моїй подобі.
Шоа-дар, мабуть, до цього був готовий. А от для старшого змія такий її вигляд став несподіванкою. Він напевно цілу хвилину вивчає Чарпатчхе хижим примруженим поглядом, перш ніж відповісти:
− Так. Кликали. Ти можеш-ш-ш зв'язатися зі с-с-своїми родичами і гарантувати нам, що вони не сприймуть наш-ш-ш корабель, як ворожий?
− Можу, звичайно. Ми вже прилетіли? – широко посміхається вона.
Справді не чула нічого, чи вдає?
− За годину вийдемо на орбіту твоєї планети. Якщо не виникне жодних переш-ш-шкод.
− Про це можете не турбуватися. Мій дім прийме вас з усією гостинністю, – обіцяє Чарпатчхе, продовжуючи посміхатися.
Це звучить так, ніби вона впевнена, що гостинність ця буде надана нам усім. Отже, за ідеєю, не підслуховувала нашу розмову і не знає про рішення старшого змія.
Са-ард не поспішає розвіювати її оману.
− Твоє фізичне тіло готове до транспортування? − цікавиться рівним тоном. − Чи потрібні якіс-с-сь ос-с-собливі приготування?
− Ні, дякую. Нічого не потрібно, − Чарпатчхе хитає головою. − Я сама подбаю про те, щоб мій організм був захищений від перепаду температур і тиску при транспортуванні.
− Гаразд. Тоді, будь ласкава, організуй нам безпечне прибуття.
− З радістю, − усмішка на обличчі мого відображення вже відверто починає дратувати, настільки неприродною здається.
Чарпатчхе завмирає, начебто зосереджується на чомусь іншому. Навіть очі заплющує, на моє полегшення, прибравши з обличчя вираз наївної доброзичливості. І за кілька хвилин повідомляє: − Мати мого клану бажає з вами говорити. Якщо дозволите, вона пришле сюди для перемовин свою ментальну проекцію.
Брати переглядаються, можливо, навіть обмінюються якимись думками. Після чого Са-ард злегка киває.
− Ми погоджуємося, − а потім повертається до мене: − Ж-шеня, залиш-ш-ш нас.
Чарпатчхе, яка явно не чекала такого, здивовано здіймає брови. Але швидко орієнтується та кидає на мене виразний погляд. Який буквально волає: «От бачиш, які вони? Бачиш, як вони з тобою?»
Але я опускаю очі і мовчки йду. У наш із на-агарами особистий спальний відсік. А там поспішно закриваюся, відчуваючи, як нашаровуються навколо цього невеликого приміщення щити, схожі на той, яким нас прикривав у харчовому відсіку Са-ард. Повністю відсікаючи мене від будь-яких ментальних впливів.
Видихнувши з полегшенням, я поспіхом прямую до ліжка, на якому вже чекає мене один дуже корисний гаджет, нойкон, свого роду аналог наших земних планшетів, спеціально залишений для мене старшим змієм. Підхопивши з покривала прозору прямокутну пластину, я негайно проводжу пальцем по гладкому краю.
− Покажи кімнату управління, − віддаю команду нойкону.
Пластина спочатку спалахує м'яким блакитним світлом, а потім на ній з'являється потрібне мені зображення, що дозволяє побачити, що відбувається в сусідньому приміщенні.
Коли сьогодні вранці Са-ард заявив, що я повинна піти, щоб звести до мінімуму мої контакти з цими інопланетними менталістами, я з ним, з очевидних причин, не стала сперечатися, але не стала приховувати, що мені теж дуже цікаво послухати, про що піде мова. Все-таки мене вся ця ситуація теж прямо стосується.
Моє побажання було враховано.
І ось тепер я спостерігаю за тим, як перед на-агарами з'являється ментальна проекція незнайомої дивної істоти. Високої, тонкої і, я б навіть сказала, красивої. От тільки дуже чужинної.
З урахуванням того, що сама Чарпатчхе виглядає, як личинка, я очікувала, що доросла особина її раси більше нагадуватиме якусь комаху. Але це виявилося не зовсім так. Зовнішність Матері клану здається майже гуманоїдною. Попри деякі риси, деталі та рухи, властиві комахам.
У неї біла, наче паперова шкіра. Величезні зелено-сині фасетчасті очі. Трикутної форми обличчя з гострими виступаючими вилицями, плескатим носом і маленьким ротом. Білі нарости замість волосся, закручені у високу зачіску. Довге вбрання, подібне чи то до сукні, чи то до урочистої мантії. І щось дуже схоже на прозорі шкірясті крила за спиною. Загалом Мати клану виглядає екзотично, велично і дуже разюче.
Втім, ця зовнішність може бути обманкою. Адже це проекція. А Чарпатчхе нам уже неодноразово показала, що може виглядати, як їй заманеться.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Їхня кохана лялька, Алекса Адлер», після закриття браузера.