Читати книгу - "Макова війна, Ребекка Куанг"

— Гора порожня аж до низу, — сказав Алтань, стоячи дуже близько позаду неї. Він поклав їй руку на плече. — Тримайся біля мене. Дивися, куди ступаєш. Чаґхань казав, що ми дійдемо до ширшого майданчика десь через двадцять кроків.

Жинь притиснулася до скелястої стіни й дозволила Алтаню прослизнути повз неї, а потім пішла вслід за його обережними кроками.

— Про що ще розповідав Чаґхань?

— Про те, що ми знайдемо ось це, — Алтань простягнув свій смолоскип уперед.

Посеред гори висів самотній блок. Жинь простягла смолоскип, доки могла, і світло вихопило на платформі щось чорне та блискуче.

— Олія. Це лампа, — усвідомила Жинь і відсмикнула руку.

— Обережно, — просичав Алтань, коли Жинь кинула свій смолоскип на блок.

Давня олія миттю спалахнула живим полум’ям. Вогонь пробирався крізь темряву викарбуваними олійними візерунками з гіпнотичною послідовністю, відкриваючи погляду такі самі лампи, підвішені на різній висоті. Уся гора освітилася лише через кілька довгих хвилин, явивши їм складну архітектуру кам’яної в’язниці. Під проходом, на якому вони стояли, Жинь побачила кола й кола постаментів, які простягалися, доки ставало світла. Усередині гори закручувався спіральний прохід до безлічі кам’яних могил.

Модель була дивно знайомою. Жинь уже бачила її раніше.

Це була кам’яна версія Пантеону в мініатюрі, спірально відтворена безліч разів. Це був спотворений Пантеон, у якому боги були не живі, а ув’язнені в завмерлому животінні.

Жинь відчула раптовий напад страху. Вона глибоко вдихнула, намагаючись придушити це в собі, але приголомшливе відчуття ядухи лише посилювалося.

— Я також це відчуваю, — тихо промовив Алтань. — Це гора. Ми запечатані.

Ще якось у Тікані Жинь упала з дерева й так сильно вдарилася головою об землю, що на якийсь час утратила слух. Вона бачила, як Кесеґі щось їй кричав, показуючи на горло, але до неї не пробивалося ані звуку. Тут було так само. Чогось бракувало. Їй обмежили доступ до чогось.

Жинь навіть не уявляла, як воно — опинитися в пастці на цілі роки, на десятиліття, не маючи змоги померти, але й жити в матеріальному світі теж. Це було місце, де не дозволялося бачити снів. Місце нескінченних нічних жахіть.

Що за жахлива доля бути ув’язненим тут?

Пальці Жинь торкнулися чогось круглого. Під дотиком предмет зрушився й почав обертатися. Вона підсвітила смолоскипом і подала сигнал, щоб привернути увагу Алтаня.

— Поглянь.

То був кам’яний циліндр. Жинь згадалися молитовні колеса перед пагодою в Академії. Але цей циліндр був значно більший і сягав їй аж до плеча. Жинь піднесла смолоскип до каменя й ретельніше його роздивилася. На боках були вирізьблені глибокі жолобки. Вона поклала руку на циліндр і вперлася п’ятами, натиснувши дужче.

Зі скреготом, подібним до крику, колесо почало обертатися.

Жолобки виявилися словами. Ні, іменами. Іменами на іменах, за кожним ішов рядок чисел. То був журнал. Перелік душ, запечатаних у Чулуу Корікх.

На колесі були викарбувані сотні імен.

Алтань вище підняв смолоскип, стоячи праворуч від неї.

— Це не єдине.

Жинь підняла погляд і побачила, що вогонь освітив ще одне колесо з записами.

А потім ще одне. І ще.

Вони простягалися крізь весь перший ярус Кам’яної гори.

Тисячі й тисячі імен. Імена, датовані часом після правління Імператора Дракона. Імена, датовані після правління Червоного Імператора.

Жинь майже похитнулася від значення побаченого.

Тут були люди, які не поверталися до тями ще з часів народження Нікарської імперії.

— Призначення богів, — сказав Алтань. Він тремтів. — Чиста сила в цій горі… ніхто не зупинить їх, навіть Федерація…

«І навіть ми», — подумалося Жинь.

Якщо вони розбудять Чулуу Корікх, то отримають армію навіжених, первинних згустків психічної енергії. Це буде абсолютно непідконтрольна армія. Армія, здатна зруйнувати весь світ.

Жинь пройшлася пальцями по першому колесу з записами, найближче до входу.

Згори дуже акуратним, обережним почерком зазначалося ім’я нещодавно ув’язненого.

Жинь упізнала той почерк.

— Я знайшла його, — сказала Жинь.

— Кого? Хранителя Воріт? — Алтань видавався спантеличеним.

— Це він. Звісно ж, він.

Вона пробіглася пальцями по вирізьбленому напису — і її затопила велика хвиля полегшення.

Дзян Дзия.

Вона знайшла його, нарешті знайшла. Її майстра запечатали всередині одного з цих постаментів. Вона вихопила факел з Алтаневих рук і побігла сходами вниз. Поруч відлунював шепіт. Їй здавалося, що вона відчувала, як щось проходить з іншого боку, нашіптує крізь порожнечу, яку Дзян прикликав у Сінеґарді.

Жинь відчула, як повітря наповнює приголомшливе бажання.

Мабуть, вони ув’язнювали шаманів, починаючи знизу. Дзян не міг бути далеко від того місця, де вони стояли. Жинь побігла швидше, відчуваючи, як під ногами поскрипує камінь. Угорі перед її головою смолоскип осяяв постамент, викарбуваний у вигляді сутулого Хранителя Воріт. Вона різко зупинилася.

Це мусив бути Дзян.

Алтань наздогнав її.

— Не зривайся так.

— Він тут, — сказала вона, освітлюючи смолоскипом постамент. — Він тут.

— Відійди, — наказав Алтань.

Жинь заледве встигла відступити на крок, коли Алтань ударив кінцем свого тризуба в постамент.

Щойно камінь осипався, вони побачили постать Дзяна під шаром осілої куряви. Він лежав на камені абсолютно спокійний, кутики вуст ледь підняті, немовби він бачив щось дуже кумедне. Мабуть, спав.

Дзян розплющив очі, зміряв їх поглядом і кліпнув.

— Могли спершу й постукати.

Жинь підійшла до нього.

— Майстре?

Дзян схилив голову набік.

— Ти підросла?

— Ми прийшли, щоб урятувати вас, — сказала Жинь.

Слова, щойно вона їх пробурмотіла, видалися їй дурними. Ніхто не міг змусити Дзяна зайти в гору. Певно, він сам хотів бути тут.

Але їй було байдуже, чому він сюди прийшов, вона знайшла його, звільнила, і тепер його увага була прикута до неї.

— Нам потрібна допомога. Будь ласка.

Дзян вийшов із каменя і струсонув кінцівками, немовби розв’язував вузол. Він ретельно обтрусив пил із туніки. А потім лагідно промовив:

— Вам тут не місце. Ваш час іще не настав.

— Ви не розумієте…

— А ти не слухаєш, — він уже не всміхався. — Печатка ламається. Я відчуваю, її майже знищено. Якщо я вийду з цієї гори, у твій світ прийдуть всілякі страшні речі.

— То це правда, — сказав Алтань. — Ви Хранитель Воріт.

Дзян видавався роздратованим.

— Я ж казав, що ти не слухаєш.

Але Алтань був у захваті.

— Ви наймогутніший шаман у нікарській історії! Ви можете відімкнути цілу гору! Ви можете командувати цією армією!

— То це і є твій план? — Дзян дивився на нього широко розплющеними очима, немовби не вірив, що хтось міг бути таким дурним. — Та чи ти здурів?

— Ми… — нерішуче пробурмотів Алтань, а потім повернув собі самовладання. — Я не…

Дзян затулив обличчя долонями, немов роздратований шкільний учитель.

— Хлопчисько хоче звільнити всіх із гори. Хлопчисько хоче вивільнити вміст Чулуу Корікх у світ.

— Або це, або дозволити Нікані впасти, — випалив Алтань.

— Тоді нехай упаде.

— Що?

— Ви не бачили, на що здатна Федерація, — сказала Жинь. —