Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

хто має гроші. Не надто дивувався, бо хто там розбере ті панські штучки, відколи пани наслали тих підпанків. Видко, що й вони, мандатори, жити мусять. Нехай заплатить, хто може. Розплодилася понадміру ця псарня, тому сам цісар не має способу їм тепер настарчити. Дав їх тоді на утримання людям, ніби корів на зимівлю. Ніби так сказав: «Помагайте, люди добрі, вашому цісареві, бо мене самого з’їдять ці псиська».

Того не знав Василюк, сидячи на горі в Головах, що ті пси-мандатори не приходили відверто гендлювати, що треба було заходити до них потихеньку, через кухню, благаючи і до землі кланяючись. Мовби вони звільняли з ласки, і з ласки, неохоче, на людське прохання приймали гроші. Чекав, чекав Василюк. Врешті подумав:

– Мабуть, уже не хочуть рекрутувати і грошей не хочуть. Як звичайні купці.

І вони чекали. Але не як купці. Бо врешті послали ровту, складену з якихось кутських різників. І напали на Дмитрика по дорозі на Буковці.

Але врятував Дмитрик золоті кучері від стриження, утік від військової облави. Вже закинули на нього аркан і ще в нього стріляли, коли він вивернувся. А він тоді пальнув двох із пістолета і гайнув прудкими ногами. Тільки його бачили. Й відразу опинився у великому реєстрі шибениці! І хоча міг тепер убивати на той реєстр, скільки влізе, він зовсім не мав охоти когось чіпати. Бо вже й так мав ту опришківську честь, що над ним день і ніч хитається шибениця. А він і ціле життя ніколи не зазіхав на нічию згубу.

Втеча від бранки і навіть з війська, вже з самого реґіменту, в ті часи не було чимось новим чи незвичайним. Дмитро чув не одну таку оповідь від самих утікачів, які потому стали опришками. Отож і він сам летючими ногами забіг до хати на Голови, розповів усе наляканим батькам, осідлав двох коней, набрав і навантажив харчів, кожухів, ліжників, полотна цілі сувої, взяв лопату, чекан і велику лісову сокиру, не забув також скрипку та флояру. Взяв усе, що треба. Обнімав заплаканих родичів, ще раз притулив неню і подався плаєм через Скупову до Льодової Баби.

Було це ранньою осінню, було погідно й сухо, тому коні залишили мало слідів у ще високих і сухих травах. Але Дмитрик ще перед Льодовою Бабою розсідлав їх, сховав речі і, щоб заплутати сліди, повів їх окружною дорогою через Пробійний потік назад на Скупову. Звідти нагнав їх додому. А на прощання вистрілив їм коло вух.

* * *

Була тоді там, десь нижче верху, там, де спуск до полонини Каменець, велика чубата ялина, повалена вітром. Недаремно кажуть на таку ялину – башта18. Навіть семеро людей не могли б її обійняти. Виглядала вона справді як велика вежа, повалена і частково побита. При цьому наїжачувалась розлогими гілками й відгалуженнями, настільки могутніми, що вони скидалися на великі дерева. Падаючи, вона вирвала своїм тягарем цілий корінь, а з ним – великі кам’яні плити. Й утворила печеру. Спустившись у цю печеру, Дмитрик виявив вузький коридор, який вів до прадавніх замкових підземель.

Тепер ніхто туди не може пробратися. Ялина згнила, спорохнявіла й безслідно розсипалася. Печера засипана, поросла полонинською травою. Але це правда, що там, у тому підземеллі, ґаздував Дмитро.

Доки ще не було снігу, Дмитрик старався, як міг. І готувався до зимівлі. Він не був призвичаєний до праці, але лісову роботу знав, як кожен. Рубав і тесав на долі у лісі великі дерева. Потім приносив отесані колоди аж на гору до печери. І там, у тих льохах, вибудував якусь колибу. Може, таку низеньку, на вісім сторін, схожу на стіжок, зі стовпом посередині, як бувають і тепер лісові колиби. А ще наскладав собі дров для опалення. А з кам’яних плит поставив «кафлі», комин для виведення диму.

У цей час, мабуть, за зверненням кутського мандатора, зі Станіславова в гори вирушила каральна експедиція. Так мовить тогочасна пісня:

Приїхали з Станіслава дивнії пташата.

То кінні австріяцькі жовніри у білих мундирах, з потворними ківерами та великими плюмажами на ківерах, повільно просувалися до верхів’їв Черемоша; хитаючись на конях, розглядаючись по лісах, іноді задираючи голови догори, вони справляли враження, що шукають опришків та втікачів із війська. Але тільки й того навоювали, що поперевертали все у хатах, що бабам і старим дідам далися взнаки. Тимчасом Дмитрик далеко на Льодовій Бабі уже приготував свою зимарку.

Першу зиму він пересидів там сам-самісінький.

Коли сніги засипали полонини, Дмитрик іноді довго сидів вечорами при ватрі. У тій підземній самоті, у порожнечі неосяжного підземелля, темного й незвіданого, серед гірської пустки, зануреної в море снігових заметів, які привалювали гори ще одним шаром, – ватра була для нього, як життєдайне вим’я. В ній грало материнське серце. Її соки текли в нього. Зима стояла, мов крижана стіна, незмірна, сягаючи до неба, відділяючи його від усього світу. Морозний холод плинув звідусіль, наче велике безжальне море, вороже всілякому життю.

І серед цієї снігової пустелі ватра огортала його гарячим лоном, як колись неня оберігала животом. Він упівголоса примовляв до ватри, часом слухав, заслухався її співом, її материнським голосінням. А часом наспівував, наслідуючи її голос. Варив ячмінну кулешу й підсмажував солонину. Потім брав скрипку чи флояру і вигравав собі або наспівував усіх пісень, які знав. При цьому співав так голосно, як міг, аж часом відгукувалося в підземеллях. Поволі йому почали приходити, тлумитися в голові, часом під звуки колискової, що її співала ватра, нові пісні та слова, яких він досі ще не чув. Складалися йому самі пісні про те, що було, про те, що буде, і про те, як би могло бути. І так він їх випестив, сидячи при ватрі в підземеллі, «викохав» серед зими нові співанки, цвіркотливі й летючі, як молоді ластівки, або сміливі та стрибучі й пустотливі, як кізки.

А от скаржитися йому ніколи й на думку не спадало. Бо ж і виспівував тільки для себе. І знав, що хоч би як він там галасував, ті звуки з підземелля не доходили назовні, на полонину. Хоч би цілі армії прийшли на полонину, Дмитрик їх не почув би. І ніхто також не міг би додуматися, що тут під землею, у льохах, про які забули років, може, й тисячу тому, у цій самоті та бідуванні лісової, печерної людини снуються казки та пісні. Що сидить там молодий золотоволосий співак, похований серед кам’яних руїн, закопаний,