Читати книгу - "Золотий дім"

Що він сказав? — зацікавився Нерон у своєму ранковому запамороченні. Про що він говорить?

Я підійшов до нього, опустився навпочіпки, подивився йому в очі й сказав це знову.

Я батько вашого сина. Малого Веспи. Єдина дитина, яка у вас залишилася, насправді не ваша. Це мій син.

Василіса кинулась на мене, охоплена байронічною люттю, ніби вовк на кошару, та перш ніж вона мене доскочила, я побачив вогник в очах старого, і ось він знову був із нами, меткий владний чоловік, що повернувся із затуманеного вигнання й знову увійшов у власне тіло.

Приведи хлопця, звелів він дружині. Вона похитала головою. Не треба його в це втягувати, сказала вона.

Приведи його зараз же.

А коли принесли малого Веспу — Василіса тримала його на руках, її супроводжувала закутана в хустку бабця, й обидві жінки повернулися дещо боком до господаря дому, затуляючи дитину, — Нерон уважно, ніби вперше, подивився на хлопця, потім на мене, потім знову на нього й ще раз на мене, і так багато разів, аж доки малюк, без якоїсь видимої причини, але відчуваючи, як то вміють діти, критичність ситуації, не вибухнув гучним плачем. Василіса махнула старій: досить. Хлопця забрали з-перед батькових очей. Він навіть жодного разу не кинув погляду в мій бік.

Так, мовив Нерон. Я бачу. Більше він не сказав нічого, але мені здавалося, що я бачу, як у нього над головою витають жахливі слова, які подумала колись Емма Боварі про свою доньку Берту. Яка бридка дитина. Просто дивно[51].

Нічого ти не бачиш, заперечила Василіса, посунувши в його бік.

Помахом руки Нерон Ґолден зупинив її. Тоді, опустивши руку, плюнув на тильну сторону долоні.

Розкажи мені все, звернувся він до мене.

І я розказав.

Я не мушу цього всього вислуховувати, заявила Рія і вийшла з дому. Я відмовляюся це все вислуховувати, мовила Василіса й залишилася в кімнаті, наслухаючи.

Коли я закінчив, він на тривалу мить задумався. Тоді промовив упевненим тихим голосом: Тепер ми з дружиною маємо поговорити на самоті.

Я повернувся, щоб іти, але, перш ніж залишив кімнату, він сказав щось дивне.

У разі, якщо з нами обома щось станеться, я призначаю тебе опікуном хлопця. Сьогодні правники підготують усі необхідні папери.

Нічого з нами не станеться, заперечила Василіса. Крім того, зараз вихідні.

Тепер ми поговоримо наодинці, відповів Нерон. Будь ласка, проведи Рене.

Коли я йшов по Макдуґал-стріт у бік Г’юстон-стріт, адреналін випарувався з мого тіла, і мене охопив страх за майбутнє. Я знав, що необхідно зробити, чого не міг тепер уникнути. Я намагався подзвонити Сучітрі. Голосова пошта. Надіслав їй есемеску: нам треба поговорити. Я блукав містом, прокладаючи шлях додому по Шостій авеню, через Трайбека, не бачачи вулиць. На розі Норт-Мур-стріт і Ґринвіч-стріт я отримав її відповідь. Повернуся пізно, що таке. І що тут було відповісти. Нехай, побачимося потім. Я повернув праворуч у Чемберз-стріт і минув школу імені Стайвесанта. Я очікував найгіршого. Що ще могло статися? Що вона подумає про мене, про те, що я мав їй розповісти? Лише найгірше.

Але якби людська природа не була загадкою, нам би не потрібні були поети.

34

Пізніше. Скажемо так, значно пізніше. Один мудрий чоловік колись припустив, що Мангеттен нижче Чотирнадцятої вулиці о третій годині ночі 28 листопада був Ґотемом, містом Бетмена; Мангеттен між Чотирнадцятою і Сто десятою вулицями у найясніший і найбільш сонячний липневий день був Суперменовим Метрополісом. А Спайдермен, цей вискочка, висів догори ногами в Квінз, розмірковуючи про владу й відповідальність. Усі ці міста, невидимі уявні міста, що простягалися поверх справжнього, оточуючи його й переплітаючись із ним: усі вони лишалися неторкнутими, попри те, що після виборів Джокер — із зеленим і сяйливим від тріумфу волоссям, зі шкірою білою, як у куклукскланівця, з губами, з яких скрапувала анонімна кров, — правив тепер ними всіма. Джокер таки став королем і жив у золотому домі в небесах. Містяни зверталися до шаблонних фраз і нагадували самі собі, що на деревах досі є птахи, небо не звалилося їм на голови й досі, досить часто, залишалося блакитним. Місто досі стояло на своєму місці. А по радіо і в музичних додатках, що звучали в бездротових навушниках безтурботної молоді, і далі пульсували ритми. «Янкіз» досі тривожилися через постійну зміну пітчерів, «Метс» досі грали не на повну силу, а «Нікс» досі несли на собі прокляття, що вони «Нікс». В інтернеті досі було повно брехні, а правда збанкрутувала. Найкращі втратили всю свою переконливість, тоді як найгірші сповнилися пристрасної енергії, а лють несправедливих лише оголила слабкість справедливих. Але Республіка залишалася більш-менш неушкодженою. Дозвольте мені це занотувати, оскільки це твердження часто лунало, щоб заспокоїти тих із нас, кого нелегко було заспокоїти. Це, певним чином, вигадка, але я її повторюю. Я знаю, що після бурі надходить інша, а за нею ще інша. Я знаю, що штормову погоду прогнозують навіки, щасливі дні проминули, нетерпимість тепер у моді, а вся система дійсно зманіпульована, тільки не так, як намагався нас переконати лихий клоун. Інколи лиходії перемагають, і що ж тоді робити, коли світ, у який ти вірив, виявляється паперовим місяцем, тоді як у небі сходить якась темна планета, що заявляє: Ні, це я світ. Як жити серед співгромадян і співгромадянок, якщо не знаєш, хто з них належить до тих шістдесяти з гаком мільйонів, які привели до влади жахіття, коли невідомо, хто з них належить до дев’яноста з гаком мільйонів, які знизали плечима й залишилися вдома, або коли твої земляки-американці говорять, що знання є проявом елітарності, а вони ненавидять еліти, а єдине, що ти маєш у своєму житті, — це твій розум, і тебе навчили вірити у чарівність знання — не ту маячню в дусі знання — сила, а знання — краса, і тоді через усе це: освіту, мистецтво, кіно — тебе починають ненавидіти, і породжене духом світу створіння підводиться і згорбатіло суне до Вашингтона, округ Колумбія, щоби там народитися. Особисто я постановив відступити в приватне життя — триматися за таке життя, яке знав раніше, за його щоденність і силу, і наполягати на спроможності морального всесвіту Садів пережити навіть найзапекліший напад. І тому нехай моя маленька історія дійде свого завершення, хай би який макронепотріб, штучні суперечності, жахіття, дурість, бридота й безчестя не оточували вас, коли ви читаєте ці рядки. Дозвольте мені запросити велетенського